Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

Жінка й досі не могла забути, як під час урочистої лінійки до свята «Першого дзвоника» вона як першокласниця мусила теленькати дзвіночком, перемотаним червоною стрічкою. Маленька Вероніка неймовірно розхвилювалася, вийшовши перед усією школою. А коли дівчинці вручили дзвіночок, її раптом накрив нестримний потік звуків, що виливався в кольори. Вона змушена була присісти й затулити вуха, бо, здавалося, голова от-от лусне. Сірий, золотий, червоний, фіолетовий — усе змішувалось і стрибало довкола. Але домінував смарагдовий — колір глумливого сміху.

Тоді Вероніка майже потонула в цьому, але раптом відчула на плечі чиюсь долоню.

— Не бійся! Це ж просто дзвінок! — почула вона тихенький голосок, і кольори зникли.

То була їхня перша з Танею зустріч. Щоправда, Вероніка тоді так і не потеленькала дзвіночком. Вона знітилася, коли побачила, що інші школярі з неї сміються, гепнула тим святковим дзвоником юнака-десятикласника, що мав нести її на плечі й реготав сильніше за всіх, і втекла геть.

Спогади й таблетки таки подіяли. Картинки знову віддалилися, наче іконки на моніторі, а ще за кілька хвилин серцебиття стишилося. Хоча відчуття нормального стану організму не повернулося, Вероніка зрозуміла, що може продовжити свою біганину. Розплющила очі й побачила перед собою Андрія. Чоловік здивовано спостерігав за нею. Якусь хвилю вони лише мовчки дивилися одне на одного.

— Упевнений, що історія того, як ти стоїш із заплющеними очима посеред вулиці, де, між іншим, їздять автомобілі, дуже цікава, — підняв руки Андрій, — але я не хочу її чути.

— Ніби я збиралася тобі щось пояснювати, — огризнулася жінка.

— Тим паче, — відмахнувся чоловік і попрямував далі.

— Ти куди це?! — вигукнула Вероніка.

Андрій розвернувся, здивування на його обличчі було майже дитяче, тому жінка не стримала усмішки.

— Я мала на увазі, — нарешті промовила вона, — якщо ти до Тетяни, то зараз не найкращий час її турбувати.

Чоловік продовжував ще мить стовбичити посеред вулиці, а потім круто розвернувся і попрямував в інший бік.

— Звідки ти…? — почав було він.

— Скажімо, у тебе на лобі написано.

— Дуже смішно, — кинув Андрій і пішов геть.

Вероніка тяжко видихнула. Серце ще тримало пришвидшений ритм, але біль притих, млосне відчуття минуло. Жінка почекала кілька хвилин, щоб Андрій відійшов трохи далі. Їй не хотілося йти додому відразу за цим нахабою. Коли Вероніка таки вирішила рушати, почула тихий стогін. У свідомості відразу збільшилася сіра картинка. Жінка труснула головою, аби стерти її.

Вона підійшла до старих обшарпаних воріт будинку, розташованого напроти Таниного дому, і заглянула у двір. Там лежали купи сміття та якась арматура, але живих істот Вероніка не помітила. Жінка не хотіла, щоб хтось із сусідів побачив, як вона зазирає до чужого двору, тому вирішила вже нарешті піти по ромашку.

Та й цього разу не вдалося. Краєм ока Вероніка помітила, як під парканом заворушилося щось темне. Вона скрикнула і схопилася за серце, яке майже встигло заспокоїтися. Перше бажання жінки було втекти, але вона переборола його й таки ступила крок увперед.

— О Боже! — викрикнула Вероніка, коли побачила, що під парканом просто на снігу лежав чоловік у позі ембріона.

Вона несміливо підступила й нахилилася до нього. Впізнала того самого Василя, що зранку минав її двір.

— Вам зле? — запитала вона, але відповідь прийшла сама собою у вигляді смороду й перегару.

«Чудово! І що тепер робити?»

Вероніка нахилилася до чоловіка і спробувала привести його до тями.

— Вставайте! — прокричала вона Василеві в самісіньке вухо. — Ви ж замерзнете!

Чоловік лишень махнув рукою, щось нерозбірливо буркнув і повернувся на інший бік.

Вероніка роздратовано видихнула і спробувала підняти п’яницю.

— Ти справді вважаєш, що здатна сама затягти його в дім? — почула вона позаду знайомий голос.

«Ох, цей насмішкуватий тон мене бісить».

— Ти, видно, завжди у пригоди встряєш? Як не цуценя на дорозі знайдеш, так мужика п’яного під парканом, — мовив Андрій.

— Ти допоможеш чи так і будеш там стовбичити? — уже розсердилася жінка.

Він усміхнувся, похитав головою, але таки підійшов до сплячого Василя. Підхопив чоловіка під руки і, попри п’яний спротив, поставив на ноги.

— Нумо, друже, — промовив він, — треба зайти до хати, бо і справді задубієш к бісу.

Василь ледь не гепнувся знову на землю, але Андрій його підхопив, а Вероніка підтримала з іншого боку, намагаючись не звертати уваги на сморід, що линув від п’яного.

Дорога через захаращений двір була нелегкою.

— І вона ще хотіла підвести його сама, — хекав Андрій.

— Що ти там собі бурмочеш? — теж змучено запитала Вероніка.

— Кажу, пощастило тобі, що я почув твої крики й