Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— Ти пропонував провести кремацію! — розсердилася Таня.

— А ти проти, бо…? — насмішкувато кинув чоловік.

— Ти знаєш, що мати цього не хотіла! Вона все життя називала людей, які дозволяли кремацію, ідіотами. Ти це робиш, аби допекти їй і після смерті.

— Яка ж ти дурненька, — тепер вираз обличчя Антона демонстрував зверхність, а з його тону скидалося, що він розмовляє з розумово відсталою людиною.

— Досить, — раптом утомлено промовила Таня, — мені набридла ця розмова. Через десять хвилин занесеш тіло матері до хати, я все приготую.

Тетяна побрела до будинку. Вероніка й Антон обмінялися неприязними поглядами. Жінка побігла допомагати подрузі, а чоловік продовжив возитися з воротами.

Мирослав Шевченко швидко перебирав папери на робочому столі. На відміну від своїх колег, хлопець полюбляв порядок, і знайти відповідний документ було нескладно. Але зараз думки прокурора літали не навколо робочих справ, тому пошуки затягнулися.

Коли до кабінету постукали, Мирослав нарешті повернувся думками на робоче місце.

— Так, увійдіть! — відповів він, а за мить виявив у себе під рукою документ, який шукав.

— Мирославчику, здрастуй! — увійшла жінка похилого віку.

Лице її вже давно було побите зморшками, до того ж вона покульгувала на одну ногу. Але в поставі й поведінці все ще можна було прочитати інтелігенцію минулого століття. Її сиве волосся було обережно зачесане в пучок. Зуби доглянуті й досі білі. Очі живі. Одягнута була бабуся у старомодне, але охайне пальто з накинутою поверх червоною хусткою. Мирослав упізнав одну із сусідок.

— Доброго дня, Лідіє Степанівно. — Хлопець устав і відставив старенькій стілець. Чомусь поведінка цієї жінки завжди викликала в нього бажання теж згадати про своє виховання. — Чим я можу вам допомогти?

— Я не буду ходити околяса. У мене є деяка інформація щодо вбивці Антоніни.

— Слухаю.

— Скажу відразу, що ви відпустили Ваську дарма. За день до того, як Тоню вбили, я чула, що вони сварилися. Василь купував у Антоніни алкоголь, і часто в борг. Борів, ясна річ, не повертав, бо де в бідного бублик…

Мирослав подумки всміхнувся старечому вислову, але продовжив уважно слухати.

— А того дня, — вела далі Лідія Степанівна, — видно, Антоніна відмовила Василеві в алкоголі. І він почав кричати всіляку гидоту, що аж вуха в’янули.

— Дякую за інформацію. Ми її обов’язково опрацюємо. — Мирослав раптом згадав, що контроль на документі, який він шукав, стоїть до дванадцятої години цього дня.

— То мені треба щось записати?

— А, так, звісно, — відповів хлопець і дав бабусі папірець і ручку.

Пояснювати старенькій, що Василя Іващенка вчора цілий день бачили в місцевому барі, він не став, оскільки все одно мусив за законом прийняти її свідчення. Тому, доки відвідувачка записувала сказане, зайнявся злощасним документом.

Вероніка пообіцяла Тетяні принести ромашкового чаю і м’яти. Набрала швидкого темпу, аби хутчіш збігати додому й не лишати подругу надовго саму, але на вулиці різко спинилася.

Знову починалося те, чого Вероніка терпіти не могла. Перед очима застрибали кольори: кожен звук у радіусі кілометра вчувався жінці, а потім виливався у свідомості водоспадом барв.

Вероніка не пам’ятала, коли це почалося. Це траплялося з нею з раннього дитинства. Після того як вона вчергове злякалася, що кольори без дозволу лізуть у голівоньку, батьки повели її до шанованого у всьому районі лікаря. Він довго щось вивчав, перевіряв результати аналізів, радився з колегами і врешті захоплено пояснив, що Вероніка — унікальна, вона — синестет. Кожен звук дівчинка «бачить» відповідним кольором. А оскільки у Вероніки був різкий слух, що в певні моменти виловлював майже всі довколишні звуки, її синестезія часто більше нагадувала напад. Із віком Вероніка навчилася це контролювати, але іноді, під час стресу чи хвилювань, усі ці звуки й картинки просто придушували й відривали від реальності.

От і зараз. Жінка труснула головою, аби це спинити, але нічого не вийшло. Серце почало калатати й поколювати так, ніби вона пробігла кілька кілометрів. Дихати ставало дедалі важче, у грудях стискало.

Вероніка якомога швидше дістала з кишені ліки й кинула до рота. Вона продовжила глибоко дихати й прикрила очі, чекаючи, доки ліки подіють. А заодно спробувала вгамувати ту зграю нових кольорових малюнків, що налетіла на її свідомість.

Вона знову згадала, що той шанований лікар називав синестезію екстраординарним явищем, а Вероніку, відповідно до якоїсь статті,