Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Де-Мойном воротар завагався, коли я простягнув йому гроші. Він зазирнув до свого ноутбука, а потім поглянув на номерні знаки нашого авто.

— Шериф оголосив це авто в розшук, — сказав воротар.

І, не піднімаючи шлагбауму, додав: — Візьміть праворуч.

— Зараз, — погодився я, здав назад метрів десять і щосили натиснув на газ.

Автомобілі нашого Відділу мають форсовані двигуни та підсилений кузов, що стало в пригоді, бо шлагбаум був досить товстим. Опинившись із протилежного боку митного пункту, я навіть не пригальмував.

— О, вже стає цікаво, — задумливо мовив Девідсон. — Ти й досі впевнений у тім, що робиш?

— Стули писок! — гаркнув я. — Можливо, я й безумець, але старший тут я. Затямте обидва: ми навряд чи виберемося з цього. Але мусимо будь-що роздобути зображення.

— Як скажеш, начальнику.

Я випереджав будь-яку погоню. Різко зупинившись перед станцією, ми висипали з авто. Обхідні маневри в стилі дядечка Чарлі були тепер непотрібні: ми вломилися гуртом до першого ж вільного ліфту, і я натиснув кнопку горішнього поверху, де був кабінет Барнса. Коли ми туди дісталися, я залишив двері ліфту розчиненими, сподіваючись скористатися ним трохи згодом.

Ми увійшли до зовнішнього офісу, й адміністраторка спробувала зупинити нас, але ми відштовхнули її й рушили далі. Дівчата в приміщенні здивовано попіднімали голови. Я підійшов прямо до дверей кабінету Барнса — вони були замкнені.

— Де Барнс? — спитав я у секретарки.

— А хто його питає? — поцікавилася вона незворушно чемним голосом.

Я поглянув на те, як светр облягав її плечі. Так і є — покаті. «А якими ж їм іще бути, заради всього святого!» — сказав я собі. Вона ж була тут тоді, коли я встрелив Барнса.

Нахилившись, я смикнув її светра угору.

Я мав рацію. Я просто не міг помилитися. Вже вдруге переді мною постала неприкрита плоть одного з паразитів.

Мені захотілося блювонути, але я вирішив, що це не на часі. Секретарка почала пручатися, дряпатися і спробувала мене вкусити. Прийомом дзюдо я скрутив їй в’язи, мало не зачепивши оту бридку драглисту масу, і секретарка враз обм’якла. Потім трьома пальцями промацав, про всяк випадок, її живіт, перевернув спиною догори і заволав:

— Джарвісе, давай крупний план!

Але той телепень почав безпорадно возитися з камерою, встромивши свою велику сраку межи мною та секретаркою. А потім випрямився і сказав:

— Гаплик, кіна не буде! Батарейка здохла.

— Поміняй її, не барися!

З протилежного боку кімнати підвелася стенографістка і вистрелила, але не в мене і не в Джарвіса, а в камеру. І поцілила в неї. Ми з Девідсоном завалили її своєю променевою зброєю. Наче по команді приблизно шестеро дівиць накинулися на Девідсона. Схоже, зброї у них не було, вони просто навалилися на нього всією купою.

І досі тримаючи секретарку, я вистрелив не підводячись. Потім краєм ока помітив якийсь рух, обернувся — і побачив Барнса, тобто Барнса номер два, який нарисувався в одвірку. Я вистрелив йому в груди, щоб гарантовано пробити й ту потвору, яка, поза сумнівом, сиділа у нього на спині. А потім обернувся і побачив, як мій колега нищить непроханих гостей.

Девідсон вже був на ногах. До нього повзла одна з дівиць, схоже, поранена. Він вистрелив їй просто в обличчя, і вона завмерла. Наступний його постріл мало не обсмалив мені вухо. Я озирнувся довкола й гукнув:

— Усім спасибі! А тепер мотаймо звідси. Джарвісе, поквапся!

Ліфт був і досі розчинений, і ми ускочили в нього; я затягнув за собою й секретарку. Захлопнувши дверцята, натиснув на кнопку. Девідсон тремтів, а Джарвіс був білий мов крейда.

— Заспокойтеся, — кинув я. — Ви ж стріляли не в людей, а у тварюк. — Піднявши тіло дівчини, я поглянув їй на спину.

І мало не зомлів. Мій зразок, той, який я захопив разом із секретаркою, кудись зник. Мабуть, зісковзнув додолу й кудись заповз під час гармидеру в офісі.

— Джарвісе, тобі вдалося зняти там хоча б щось? — спитав я.

Джарвіс похитав головою й нічого не сказав. Я теж нічого не сказав. І Девідсон також промовчав.

Спина секретарки була вкрита червонястим висипом, схожим на мільйони голкових уколів у тому місці, де на ній сидів слимак. Я потягнув светр донизу й прихилив дівчину до стінки ліфта. Вона й досі була непритомна, і скидалося на те, що вона залишиться в такому стані надовго. Коли ліфт спустився до першого поверху, ми залишили її в кабінці.

Схоже, ніхто нічого не помітив, бо, коли ми вийшли з фоє надвір, жодного галасу чутно не було.

Наше авто й досі там, де ми його кинули. Біля авто стояв поліцейський, обпершись на нього ногою, і виписував штраф. Коли ми повсідалися, полісмен подав мені квитанцію.

— Ти ж знаєш, приятелю, що тут паркуватися не можна, — сказав він із докором у голосі.

— Вибач, — відповів я, і підписав його копію квитанції, бо то було найбезпечнішим і найшвидшим способом владнати проблему й вшитися геть.

Потім я рвучко від’їхав від бордюру, максимально віддалився від потоку машин — і злетів угору прямісінько з вулиці. «Чи не оштрафують мене ще й за це?» — подумалося мені. Достатньо віддалившись, я не забув поміняти номерні знаки та ідентифікаційний код. У Старого все було добре продумано наперед.

Але він не думав про мене добре, коли ми повернулися. Я хотів відразу ж доповісти йому, та він перервав мене і наказав нам пройти до офісних приміщень Відділу. Мері й досі була там. Це було все, що я хотів би знати: якби, попри мою невдачу, Старому вдалося переконати Президента, то вона б залишилася у нього охоронницею.

Він вислухав мене і лише одного разу невдоволено буркнув.

— Чи багато вам вдалося побачити? — поцікавився я, закінчивши доповідь.

— Трансляція перервалася в той момент, коли ти збив шлагбаум на митному посту, — відповів Старий.