Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Мері варто було б замовкнути, але й цього разу вона не замовкла:

—Для чого? Що може бути важливішим?

Замість визвіритися на неї, Старий тихо мовив:

—Ця робота не менш важлива. Я хочу призначити тебе охоронницею Президента, щойно мені вдасться переконати його, що все це — не жарт.

—Ясно.

Мері на мить задумалася і сказала:

—М-м-м, шефе.

—Що?

—Я не впевнена, що зможу виявити жінку, контрольовану паразитом. До цього хисту в мене немає.

—В такому разі ми заберемо від Президента всіх жінок-секретарок. Це ж так просто. До того ж, Мері. За ним також доведеться приглядати. Він же чоловік.

Вона знову замислилася:

—А якщо я помічу, що до нього, попри всі старання, теж причепилася ота потвора?

— Тож ти муситимеш вжити необхідних заходів. Віце-президент обійме посаду глави держави, а тебе розстріляють за зраду. Все дуже просто. А тепер щодо майбутньої місії. З камерою ми відрядимо Джарвіса, і, гадаю, треба буде іще й Девідсона послати підстрахувати. Поки Джарвіс зніматиме тебе на камеру, Девідсон приглядатиме за Джарвісом, а ти, Семе, поглядатимеш на Девідсона. Отакий от своєрідний хоровод.

— Отже, ви гадаєте, що задумка спрацює?

— Не впевнений. Але хоч якийсь план — це краще, аніж жодного. Може, він сколихне ситуацію.

***

Тож ми — Джарвіс, Девідсон і я — подалися до Айови, а Старий тим часом вирушив назад до Вашингтона, прихопивши із собою Мері. Перед тим як ми виїхали на завдання, вона увіпхнула мене в куток, вхопила за вуха, міцно поцілувала й сказала:

— Семе, постарайся повернутися.

По моєму тілу побігли кольки, і я відчув себе п’ятнадцятирічним підлітком. Мабуть, ненадовго впав у дитинство.

Девідсон приземлив автоліт поза тим зруйнованим мостом, в який колись уперся я. Я був за штурмана й користувався великомасштабною військовою мапою, на якій було позначене точне місце посадки реального космічного корабля. Близькою й чіткою точкою відліку слугував отой самий зруйнований і досі не відремонтований місток. Метрів через триста ми звернули з дороги на схід у напрямку точки приземлення і проїхали крізь куширі просто на місце. Себто майже на місце. Ніхто не намагався нас зупинити.

Діставшись до свіжовигорілої землі, ми вирішили піти пішки. Точка приземлення, зображена на знімку з космічної станції, входила до зони чагарникової пожежі, але летючої тарілки там не було. Щоб знайти хоч якісь сліди її приземлення, знадобився би значно кращий детектив, ніж я. Бо пожежа їх знищила, якщо там взагалі були якісь сліди.

Джарвіс все одно зняв усю місцину на камеру, але я переконався, що потвори виграли й другий раунд. Коли ми вийшли з куширів, то натрапили на підстаркуватого фермера; дотримуючись вказівок, ми сторожко трималися поодаль, хоча вигляд він мав абсолютно безневинний.

— Сильна пожежа тут була, — зазначив я, сторонячись від нього.

— Та отож, — зазначив він розпачливо. — Загинули двоє моїх найкращих корівок, бідолашні тварини. А ви репортери, еге ж?

— Так, — підтвердив я, — але бачу, що ми даремно стараємося.

В цю мить я пожалкував, що з нами не було Мері. Можливо, у цього типа плечі були покаті від природи. З іншого боку, припускаючи, що Старий мав рацію стосовно космічного корабля (а він мусив мати рацію), то цей такий безневинний на вигляд селюк не міг не знати про корабель і тому явно приховував інформацію. Отже, на ньому вже міг сидіти «вершник»-паразит.

Я вирішив діяти. Шанси спіймати живого паразита і відправити його зображення спеціальними каналами до Білого дому тут були, безперечно, кращими, аніж у натовпі. Я кинув погляд на моїх товаришів — вони обидва були насторожі, а Джарвіс знімав усе на камеру.

Коли фермер повернувся йти, я навмисне перечепив його. Він упав долілиць, і я заскочив йому на спину мов та мавпа й вчепився в його сорочку. Підбіг Джарвіс і зробив знімок крупним планом; Девідсон нас прикривав. Не встиг фермер оговтатися, як я оголив йому спину.

І спина справді виявилася голою. Вона була чистісінька, як і моя, без паразита, його й близько не було видно. В цьому я переконався, старанно перевіривши фермера, перш ніж його відпустити.

Я допоміг йому підвестися і обтрусив його; одежа на ньому та на мені була вимазана в попіл.

— Мені страшенно шкода, — сказав я. — Я жахливо помилився.

Старий тремтів від люті:

— Ти...Ти... — Схоже, він не міг підшукати для мене визначення, яке було б достатньо образливим.

Старий окинув нас поглядом, і його губи затремтіли:

— Я притягну вас всіх до відповідальності. Якби я був років на двадцять молодшим, то показав би вам, де раки зимують! Усім трьом!

— Повір мені, дідусю, сталася помилка.

— Помилка! — Його обличчя скривилося, і мені здалося, що він от-от заплаче. — Я повернувся сюди з Омахи і виявив, що моє господарство згоріло, а зять кудись пропав. Прийшов сюди подивитися, чому якісь чужинці нишпорять на моїй землі, — і мене мало не вбили! Помилка! Куди котиться наш світ?!

Мені захотілося відповісти на це останнє запитання, але я передумав. Натомість спробував заплатити йому за завдану шкоду, але дід ляснув мене по руці, і гроші впали додолу. Підібгавши хвости, ми вшилися геть.

Девідсон сказав мені, коли ми всілися в машину і рушили:

— А ви зі Старим впевнені в тім, що робите?

— Я можу помилятися, — роздратовано кинув я. — Але чи можеш ти пригадати випадок, коли схибив би Старий?

— М-м-м, ні. Не пригадую. Куди тепер?

— У закудикані гори. Просто до головної студії стерео-мовлення. Там помилки не буде.

— Як би там не було, — зазначив Джарвіс, — а я все це ретельно зафільмував.

Відповідати йому я не став.

***

На пункті збору мита перед