Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 16

     Марія.

     Діалог в месенджері з Едуардом закінчився на тому, що ми домовилися про зустріч. 

    Обирати все одно немає змоги, тому я зараз чекаю у парку на лавці. На лавці, чуєте мене. Це що манія переслідування у нього 80 левел? Та Бог з ним! Мені ще краще, не треба зайвий раз перейматися за власну безпеку.

     І знову він з’явився зі своєю помічницею. Цей Едік взагалі буває десь без неї? Дивно, що тоді на яхті він був сам. А може в Ірини морська хвороба, хто її знає.

     Про пунктуальність їм, напевно, теж ніхто не розповідав. Такий висновок я зробила, бо ця парочка запізнилася на пів години так точно.

- Доброго дня, юна панно! - сухо промовив цей молодик.

     Заявився сьогодні у звичайних джинсах і футболці, наш охоронець Сирожа в порівнянні з ним виглядав би більш презентабельно. Маскування наше всьо, напевно, бо Ірина теж, наче щойно десь підлогу мила, кинула ганчірку бо пригадала, що їй терміново кудись треба.

- Добридень. - кивнула я.

- Ну що, одразу до справи? - діловито промовила Ірина, озираючись на всі боки. - Вимкни телефон і покажи, що в твоїй сумочці немає жодних пристроїв.

- Що? - обурилася я.

- Ходімо Ірино. - Едуард хапає помічницю за руку. - Вона не у грі. 

- Борг залишається без змін. - цього разу він вже звернувся до мене.

- Зачекайте! - показую, що вимкнула телефон і вміст сумки. -То що від мене? 

- Нас, як уже було обговорено, цікавить Макс Мельник. - продовжила Ірина. - Ось. - простягає мені маленький пакетик, старанно затиснутий в долоню.

- Що це? - підозріло запитую я.

- Ти маєш вміст цього пакетика висипати йому у напій. Але є ще одна умова. Ми маємо мати доступ до Макса коли ти це виконаєш. - тихо промовила Ірина.

- Це якийсь наркотик? Підстава? - примружила очі я.

- Ну чому відразу підстава. - ніжним голосом, наче виправдовуючись продовжила вона. 

- Я цього робити не буду. - відрізала я.

     Едуард сів на лавку, схрестивши руки на потилиці, якийсь час дивиться на мене уважно.

- Для чого Вам я? Цю “брудну роботу” може виконати будь-хто. - почала свій емоційний діалог я.

- Не будь хто, він досить обережно підбирає своє оточення. - відрізала Ірина.

- Але ж він знайомиться з дівчатами, я сама бачила! - продовжила сперечатися з нею я.

- Може й так, але жодній не вдалося продовжити з ним вечір. - відповіла мені вона.

- Твоя ціна. - подав голос Едуард. 

- В мене її немає! - знову обурилася я та вже занесла ногу, щоб вшитися звідти.

- Брешеш, Машульо! У всіх є своя ціна! - повільно розтягуючи слова видає Едік. - Знайомі коштовності, правда? Досить гарні, як на мене! - показує мені екран свого стільникового телефона.

     Намагаюся не реагувати, але обличчя видає мене сто відсотків, бо відчуваю як в цей момент кров приливає до нього. І знайшов же болюче місце, цей клятий бовдур, і не лише знайшов, а й давить на нього щосили. Ницо, гидко, так себе поводити! Ось такі шахраї приховуються за маскою добродіїв, магнатів, меценатів.

- Кажуть що це сімейні коштовності дуже заможної родини. Шкода, що одна легковажна особа пустила їх по вітру. Добре, що я встиг викупити вчасно. Правда? - хитрувато витріщається на мене. - А з приводу нашої пропозиції, як то кажуть ні то й ні! 

- Ви вчинили підло, в мене був ще час. - сухо відповіла йому.

- Час… - він прицмокнув. - Його ніколи не буває достатньо. Потім скочив на ноги і став навпроти мене.

- Остання моя пропозиція. Я забуваю про твій борг і якщо ти все виконаєш, ми поговоримо і про ті коштовності теж.

     Спробувала відвернутися від нього.

- Я роблю тобі величезну послугу, ти маєш бути вдячна мені. - підсумовує той.

     “Ще в нього язик повертається верзти таке! Справжній покидьок! Та що там, ця парочка варта один одного. Навіть якщо між ними суто ділові стосунки!”

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍