Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

періоду представники ленінського Раднаркому підтверджували проголошені III Універсалом межі України. Наприклад, 11 січня 1918 р. (29 грудня 1917 р.) у розмові з секретарем російської делегації на переговорах з країнами Четверного союзу в Бресті Л. Караханом Й. Сталін наголошував: «У руках ЦВК уся Харківська, Катеринославська, дві третини Полтавської, увесь Донецький басейн, уся Чернігівська, майже вся Херсонська з Одесою та Миколаєвом і всі прибережні міста, за винятком Ростова й Таганрога, що входять до складу Донської області». Зазначимо, що ЦВК, тобто Центральний виконавчий комітет рад України — це формально вищий виконавчий орган влади радянської УНР, який 30 (17) грудня 1917 р. сформував уряд — Народний секретаріат. Про радянську УНР ще піде мова далі.

Спочатку основним наміром більшовиків було опанування «зсередини» Центральної Ради, а через неї і всієї України. Суть такого поглинання полягала у встановленні контролю над Центральною Радою шляхом її переобрання на І Всеукраїнському з'їзді рад. Однак, на відміну від есерів та меншовиків напередодні II Всеросійського з'їзду рад, діячі Центральної Ради зрозуміли наміри більшовиків і мобілізували своїх прихильників. У результаті, як визнав М. Скрипник в інтерв'ю кореспонденту «Известий» на початку квітня 1918 р., «Перший з'їзд совітів України дав більшість прихильникам Центральної Ради».

Поразка на київському з'їзді рад не поставила крапку в намірах більшовиків контролювати Україну за допомогою Центральної Ради. Цікавим підтвердженням «радівському», а не «совітському» баченню опанування України є публікація в «Известиях» від 29 (16) грудня 1917 р., тобто вже після утворення харківського субцентру більшовицької влади в Україні. У повідомленні про його створення наголошувалося: «Створилася нова Українська Рада (мовою оригіналу — „Украинская Рада“. — Авт.) на противагу Центральній Раді в Києві. Вона склалася з представників українських полків та робітників-шахтарів. ...І з кожним днем Київська Рада втрачає авторитет в очах маси».

Іншим підтвердженням тези про «радівське», а не «совітське» бачення майбутнього України є вітальна телеграма представників з'їзду військових частин Московського військового округу українському народу, відіслана до Харкова у відповідь на повідомлення про харківський І Всеукраїнський з'їзд рад України. У цій телеграмі віталася «нова українська Центральна рада» — саме так був охрещений Центральний виконавчий комітет рад України, обраний на цьому з'їзді. Цікаво, що більшовики, які діяли в Україні, семантично відокремлювали поняття «рада» і «совіт». Щодо підконтрольних їм органів влади вони вживали україномовний термін «совіт», «совіти», а не «рада», «ради». Тому в цитатах 1917—1919 рр., включно з ухваленою в грудні 1919 р. резолюцією ЦК РКП(б) «Про Совітську владу на Україні» (таким був перший переклад), у цитатах більшовицьких діячів, за винятком цитат із джерел, які були перекладені українською мовою раніше, ми вживаємо термін «совіт», «совітський». Натомість у власному тексті — звичніше для сучасного читача «рада», «радянський».

Швидкоплинні події зумовлювали іноді різне бачення майбутнього України місцевими більшовиками та їхнім керівним центром у Петрограді. Після того як наприкінці листопада українізовані військові частини роззброїли очолювані більшовиками загони росіян, що готували збройний переворот у Києві, частина керівників більшовицької партії в Україні вже не приховувала ворожого ставлення не лише до Центральної Ради, а й до самої ідеї українського національного визволення. На першій крайовій (іноді її називають «всеукраїнською», бо були такі наміри) конференції більшовиків Південно-Західного краю, що відбулася 16—18 (3—5 грудня) 1917 р. у Києві напередодні І (Київського) Всеукраїнського з'їзду рад, одна з керівників київських більшовиків Євгенія Бош критикувала Леніна за його «надмірну» увагу до національного питання: «Відповідаючи на національне питання „правом націй на самовизначення“, ми штовхаємо пролетаріат в обійми імперіалістичної буржуазії». Володимир Аусем висловився на цьому зібранні ще відвертіше: «Національна проблема стає контрреволюційною».

Про те, що це не було випадковістю, свідчить ставлення до всього національно-українського з боку зрусифікованих робітничих мас, які на той час значною мірою вже перейнялися більшовицьким впливом. Характеризуючи їхню роль в утворенні першої української радянської державності, Володимир Затонський на пленумі ЦК КП(б)У, присвяченому українізації, наголошував у червні 1926 р.: «Хоча маса пролетарська і була настроєна рішуче проти всякої України, але, фактично, хто тую Радянську Україну збив, хто її організував? Безумовно, на кістках, на крові тих пролетарів, що ненавиділи навіть мову українську, бо вважали її за буржуазну».

Однак насправді зовсім не «маса пролетарська» визначала питання про владу. Головною силою була сформована переважно із селянства регулярна армія, де національна проблема не втратила актуальності. Частина українізованих збройних загонів перебувала на території Росії. У такій ситуації публічна зневага до національних прав України не лише прирекла б спроби більшовиків захопити Україну на невдачу, а й могла б коштувати їм влади в Петрограді. Це добре розуміло центральне керівництво більшовиків і тому намагалося використати український чинник для збереження влади. У складеному 16 (3) грудня 1917 р. «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради» було перш за все наголошено на тому, що Раднарком визнає право України на самовизначення і навіть відокремлення, але виступає категорично проти її «буржуазної» політики.

Своє незадоволення протидією з боку Центральної Ради економічній централізації та експлуатації України, що виявилася насамперед у її відмові допускати більшовицьких комісарів до банків та в ухваленні рішення про друк власних грошових знаків після відмови більшовиків платити за постачене продовольство, Раднарком сформулював у «класових» категоріях. Водночас ті рядки з ультиматуму, де згадувалися посилання Центральної Ради «на автономні нібито права „Дону і Кубані“», свідчили про те, що можливості самовизначення для цих регіонів Ленін не припускав навіть теоретично. Виконання вимог ультиматуму означало для Центральної Ради оголошення війни донському козацтву, права якого для неї не були порожнім звуком. Є також підстави стверджувати, що, свого часу погодившись на безперешкодне просування козацьких полків на Дон, Центральна Рада утримала їх від втручання в українські справи, тобто це була ще й практична необхідність.

Ультиматум Раднаркому спочатку мав зворотний ефект. Це було закономірним явищем, оскільки широкі масі не сприймали більшовицьку владу як загальноросійську. Приміром, Євген Неронович, який належав до лівого крила українських соціал-демократів, що тісно співпрацювали з більшовиками, виступаючи на засіданні Малої Ради 2 грудня (19 листопада) 1917 р., зазначив: «Народні комісари — влада великоросійська. Ми можемо з ними погоджуватися як із владою великоросійською, а не загальноросійською». Київські більшовики були змушені якоюсь мірою нівелювати войовничий тон цього звернення Раднаркому. Виступаючи 5 грудня 1917 р. на І Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, В. Шахрай відзначив: «Цей ультиматум, на нашу думку, є непорозумінням, яке мусимо ліквідувати без пролиття крові». І далі, добре розуміючи, що цей документ негативно позначиться на іміджі більшовицької партії, додав: «Не треба