Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

Глава 2

     Темрява обрушилася на пані Акемі важкою завісою серед яскравої вуличної вистави. Там, у повному та безкрайньому Абсолюті, якому немає ні початку, ні кінця, вона навіть крізь прикриті повіки відчувала присутність світла. Чистого, всепроникного. Воно проходило крізь тонкі перепони, прошивало найтоншу тканину повік і фарбувалося в ніжно-рожевий колір . Сховатися від нього не було жодної можливості. А тут знову темно.

     Не одразу – далеко не одразу! – їй вдалося переконати себе в тому, що вона знову не втратила зір. Думка ця була неприємна, тому зрячості довелося шукати підтвердження. Спочатку мандрівниця дала можливість очам звикнути до темряви. Це обов’язково! Усяке живе створіння, яке має очі, знає, як легко раптово засліпнути від різкого переходу від світла до мороку і навпаки – від повної темряви до яскравого світла. До такої фізіологічної особливості тіла необхідно поставитися з розумінням і дати cобі стільки часу, скільки потрібно, щоб пристосуватися до нових умов.

     Незабаром вона справді почала дещо розрізняти. «Дещо» тому, що з місця, де вона перебувала, роздивитися можна було небагато. А саме: широку дорогу. Напевне, ту саму, якою душі прибували в Йомі-но Куні з Серединної Країни (а іноді і з Рівнини Високого Неба), щоб розійтися по її неосяжних просторах.

     От тільки простору тут ніякого не було. Вздовж дороги з обох боків тяглися насипи такі високі, що цілком могли позмагатися з добротними стінами оборонних фортець. Вони височіли на добрих вісім, а то й десять сяку, і, очевидно, мали там, нагорі, пологий уступ. Поверхня їхня була нерівна, з безліччю великих і малих увігнутостей і опуклостей. Останній висновок пані лисиця зробила, помацавши стіни руками.

          Поступово картинка стала чіткішою, і світ навколо ніби розвиднівся – з глибокого чорного став темно-сірим,  потім –  попелястим, з  лише  одним похмурим відтінком. Не так вже й неприємно і не так страшно. У Серединній Країні безмісячні ночі – темніші, доки не забарвляться кольоровим сном. Та й сама пані Акемі – швидше породження ночі, аніж дня. Тому, якби тут було темніше, вона не зазнала б більшої незручності. А відкинувши голову, й зовсім ахнула: там, угорі, чорні небеса раз-пораз розкривалися, демонструючи  справжню драму!

          За повної відсутності небесного світила бліде (в уяві пані Акемі – місячне) світло, що невідомо звідки бралося, заломлювалося абияк і пронизувало темряву тонкими голками. Іноді воно вихоплювало з похмурого полону той чи інший фрагмент непроглядного піднебесся і розбавляло його, перетворюючи з чорного на сірий. Саме тоді й відбувалося найцікавіше: варто було йому торкнутися певної ділянки, як місячний промінь наштовхувався на сонячний, невідомо як прониклий сюди, й від їхнього зіткнення все навколо осявалося яскравим спалахом. На освітленому, фонтануючому золотими та срібними іскрами фоні оживали таємничі фігури.

          Фігур було дві. Певно, колись охоплені сліпучим золотим сяйвом, вони дещо померхли у цьому дивному місці. Нині ж світло, ними випромінюване, затьмарювали чорні клуби диму – абсолютно безформні, вони ніби оживали тоді, коли їх турбували рухом. Через них золото тьмяніло і набувало криваво-червоного кольору. В самому серці вогняного світіння вимальовувався стрункий чоловічий силует. На руках юнак – бо рухи його були по-юнацьки рвучкі, а хода рішучою – тримав у руках якусь дорогоцінну ношу, про цінність якої пані лисиця судила з того, як обережно той її ніс.

          Приклавши долоню до чола, як робила це досі, розмовляючи з божественним Тойокумоно, кіцуне уважніше придивилася до носія та його ноші.

          Яке ж огидне видовище! На руках у прибульця був обгорілий до кісток труп, який і досі пашів жаром. Тут пані лисиця ледь повірила своїм очам, за які так переживала та оберігала від нещасть. «Мрець» був живий! Він ворушився, конвульсивно посмикував пальцями і щулився. Залишки одежі тліли – і по всьому пані лисиця зробила висновок, що це  жінка – такими яскравими виглядали розмальовані клапті у світлі небесного полум’я. Чи не  такими нарядами хизувалися сонцелика Аматерасу й усі її родичі?

          Тим часом юнак царственно прокрокував над головою пані лисиці і подався туди, куди вела дорога. Світло, що огортало його, поступово згасало і в останній момент висвітлило попереду щось дивне, що нагадувало невисоку гору. За нею (а може, і в ній) він і зник.

          Зник і з’явився знову. Причому, на тому самому місці, що й досі. На руках у нього була та сама важка ноша, і він знову поквапився сховати її в потаємному місці.

          Він зникав і з’являвся ще і ще, поки здивована пані Акемі не дійшла висновку, що щоразу історія повторюється абсолютно точно, без жодних змін.

          У її розумінні зміни у природі служать єдиній меті – щоб спостерігати час. У місці, де він зупинився або його перебіг з якоїсь причини порушився, ймовірно, можна було спостерігати різноманітні аномалії. Картини минулого, а то й можливого майбутнього могли виникати тут і зараз, бо не були хоч якось упорядковані. І якщо таке неможливе припущення вірне, то нині пані лисиця спостерігала не що інше, як давні події або такі, яким ще належить відбутися.

          Тут пані Акемі справді замислилася: так було чи ще буде? Якщо було, то свідком чого вона стала?

          Добре,  хоч із розгадкою цієї загадки справа виявилася набагато простішою завдяки багатьом примітним деталям, які пані лисиця зуміла особливо виділити і трактувала єдино правильно.

          По-перше, примарні юнак та дівчина сяяли добре впізнаваним світлом – м’яким, золотистим, – вірна ознака божественної природи пари, яка наважилася  прийти в Йомі-но Куні.

          По-друге, один із небожителів, що спустилися під землю, був ледь живий і тіло його (а, точніше, її) було вкрите гаром. Вогонь пропалив у ньому дірки, і якби не горезвісна живучість богів, нещасна давно б випустила дух. Причина її мук, мабуть, була прихована глибоко всередині. Вогонь не обпалював її зовні, ні! Він народжувався в її лоні і щосили прагнув зруйнувати тонку оболонку і вирватися назовні. Живий вогонь! Нестримний, руйнівний, позбавлений усвідомлення своєї сили. Одного разу він уже народився в утробі Ідзанамі-но камі і проіснував у первородній дикості недовго – поки Ідзанакі не приборкав його на добро всьому раніше ним створеному.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍