Юлія Келер - Пʼять пелюсток любові, Юлія Келер

Марта та Сесіль

У підземному переході, як завжди, тягнуло вогкістю. Було брудно. Стіни прикрашали графіті, на що майже ніхто не звертав уваги. Люди часто відверталися, аби не засмучуватися пригніченим виглядом. Міська мерія більше із цим не боролася. Не було в цьому сенсу. Вичищені від фарби стіни відразу ставали яскравими. Нічні художники збігалися до підземних переходів і за ніч примудрялися зробити те, що їм виходило найкраще. Вони думали, що роблять світ кращим, і в цьому вся суть їхнього мистецтва.

Сесіль не знала, що любила більше: графіті, що виражали асоціальні прагнення, бунтарський дух і свободу самовираження нетрадиційних особистостей, або той факт, що їхні витівки залишалися непоміченими.

Вона працювала у кіоску, майже на виході з переходу. Часто залишалася допізна. Часто меланхоліла. "Потрібно залишатися в настрої", - думала Сесіль, коли закривала касу і не могла дорахуватися кількох купюр. Її дратували жебраки. Вони заходили до неї в кіоск, як до себе додому. Після них у маленькому замкнутому просторі вражало перегаром і давно немитим тілом. У Сесіль обличчя при таких спогадах кривилося, і вона прокручувала в голові одну й ту саму фразу: "Вони теж люди, які збилися зі шляху. Гірше бути ґвалтівником, убивцею чи збоченцем, а що бомж? Більшість із них невинні як діти".
Сесіль жила в неймовірному страху, до якого вона з часом звикла. Привид на ім'я Грегорі міг звалити її з ніг, де завгодно, але він її ґвалтував, коли вона була одна, тому Сесіль намагалася бути серед людей, але самотності не уникнути. Вечорами, коли вона лягала спати і заплющувала очі, з неї злітала ковдра і її торкалися невидимі руки. Якщо вона лежала смирно і не відбивалася від наполегливих ласок привида, то статеві зносини проходили швидко і безболісно, ​​але варто було їй відвернутися або замахати руками, як привид, наче одурівший, притискав її до ліжка. На ранок у Сесіль виступали синці на руках і ногах, а все тіло боліло, як після насильницької битви.

Сесіль не знала, звідки він узявся. Він просто з'явився одного вечора у ванній, коли вона роздяглася догола, щоб вимитися. Вперше вона чинила опір. Він жбурляв її по ванній кімнаті, поки не перегнув через ванну і не увійшов у неї ззаду. Вона назвала його Грегорі. Їй ставало погано, і вона ледве впоралася з результатом сексуального нальоту. Тримати себе в руках і не збожеволіти допомагали їй таблетки, які їй прописав психолог.

Про Грегорі ніхто не знав. Сесіль тримала це в суворій таємниці. Вона взагалі тримала все в собі. Грегорі зазвичай днем ​​не нападав, а з приходом ночі Сесіль усамітнювалася у себе в квартирі, приймала снодійне і лягала спати. Вона не знала, що відбувалося з нею, коли вона спала, але, здається, така поведінка спрацьовувала, і вона все рідше зазнавала згвалтувань.
Грегорі був невидимкою. Його ніхто ніколи не бачив. В основному він з'являвся пізно ввечері, коли Сесіль була одна у своїй квартирі. У неї бігли мурашки по шкірі від того, що вона була в незнанні. Їй було складно вгадати, коли він на неї накинеться. Зазвичай це було або у ванній кімнаті, або в спальні. Одного разу він притиснув її до туалетної кабінки громадського туалету. Він вибирав безлюдні місця, щоби не було свідків. Тоді вона вискочила як ошпарена з кабінки і наткнулася на тривожний погляд якоїсь жінки, яка мила руки і витріщалася на неї як на психічно хвору.

Сесіль дотримувалась двох, як вона вважала, дуже важливих правил: перше - ніколи не скаржитися, а друге - чітко знати, що потрібно. Розповідати комусь, що привид Грегорі реальний, означає марно витрачати час. Вона знає якого це бути залученим до порожньої розмови, в якій немає сенсу. Їй все одно ніхто не повірить. Вона ходить до лікаря, щодня приймає таблетки, а це більше ніж достатньо, щоб зарахувати її до ненормальних, адже такими вважають тих, хто розповідає про контакт із примарою, хоча хтось, можливо, вважав би це кумедним.

Неважливо як, Сесіль боялася навколишніх недружніх поглядів. Усередині вона забилася в куточок і ховалася там від людей - від їхніх гидких осудів. Вона хіба що щіро спілкувалася з психологом. З нею їй було легко говорити. З нею вона ніби розкривалася і вивалювала весь свій вантаж, що накопичився за добу. Часто це відбувалося у вигляді монологу. Сесіль могла витратити на свої розповіді цілу годину. Вона навіть дивувалася, що коли сиділа в кабінеті у лікаря, ставала дуже балакучою.

Кімната була обставлена ​​затишно. Лікар схиляла до невимушеної розмови. Вона вміла уважно вислухати, не перебивати, не ставити зайвих запитань. Сесіль навіть жартома думала, що їй у житті пощастило з психологом, а краще б їй пощастило з людьми, тоді б не довелося йти до психолога.

Вона завжди поглядала на вікно, як через тонку прозору тюль у приміщення проникало сонце. Останнім часом її походи до лікаря збігалися із сонячною погодою, але її настрій залежав не від погоди, а від спокійно проведеної ночі. Їй було дуже важливо виспатися і щоб нічого не торкалося її тіла. Вона взяла черговий рецепт, виписаний лікарем, і в аптеці в тому самому будинку купила упаковку рожевих пігулок, які допомагали їй не збожеволіти, хоча вона весь час перебувала в сплутаному тривожному стані.

Травми дитинства та сексуальні домагання привиду посилили її невпевненість. Постійний страх і почуття самотності неминуче поглинули її. З цим почуттям минали дні Сесіль, і єдиним порятунком був кіоск у підземному переході, де вона працювала. "Все ж робота допомагає від депресії, - думала вона. - Я там одна. Ніхто мене не чіпає. Я у повній безпеці".

До неї рідко заходили покупці. Взагалі цей підземний перехід був настільки асоціальним, що навіть собаки відвертали від нього ніс. Сесіль часто бачила, як біля сходів у перехід бідні тварини на повідку впиралися всіма лапами в асфальт, а господарі тягли їх за шиї, деякі при цьому щось грізно примовляли, а собаки на них жалісно дивилися і скиглили. Це було неприємне видовище. Сесіль дуже любила тварин - більше, ніж людей. Люди навивали страх, пригнічували і завжди прагнули чинити тиск. Потім такі холоднокровно спускали дух і перетворювалися на таких страшних привидів, як Грегорі. Чомусь примари завжди були недружні, бо на них ніхто не чекав у раю. Не зумівши здобути спокій і набути іншої форми, вони з радістю тероризували живих, допікали їх до живого серця. "Цікаво, я одна така чи є інші?" - думала Сесіль.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍