Вайлет Альвіно - Кажуть, під Новий Рік і не таке буває... , Вайлет Альвіно

Коли батько пішов, я перестала показувати їй свій біль, не хотіла ще більше поранити. Це було вперше... за дуже довгий час. 

- Господи, що трапилося? 

Мені не здалося? Вона стурбована? 

- Мамочко, мені дуже погано. 

- Ти захворіла? Щось серйозне? 

- Ні ... але мені так самотньо ... я зовсім зовсім одна ... мамо, я так сильно тебе люблю, - ці слова я теж вже дуже давно їй не говорила. Перестала після того, як побачила, що вони нічого не викликають, крім байдужості… і мовчання. 

Я знала, що і цього разу все може піти за тим самим сценарієм... але зараз це потрібно було мені... а тоді я говорила ці три слова, бо думала, що вони потрібні їй. Виявилось, що ні. 

Схлип... ще один... 

Що це? Мама плаче? Не може бути? 

- Мамо ... матусю... не плач ... будь ласка, не плач ... 

- Доню… пробач мені… вибач… Більше ми нічого не говорили, тільки плакали... 

А потім, я просто сказала, що приїду. Мама жила в сусідньому місті, всього за годину їзди. Таксі зараз було золотим, Новий Рік все ж таки, але я поїхала до неї, не могла не поїхати. І вперше за довгі роки, коли вона відчинила мені двері, я бачила – на мене чекали. Ми багато обіймалися і плакали цього вечора… а ще говорили… 

Боже, чому ми не говорили так раніше? Чому втратили стільки часу…і ми обоє були винні. Тепер я це зрозуміла. Мама закрилася від мене, а я від неї. Здавалося б, наші бажання були найчистіші, найщиріші… ми просто хотіли захистити один одного від болю… а вийшло те, що вийшло. А ще я розповіла їй про сьогоднішній вечір... про казку, що зі мною трапилася... що розбудила мене, і вивела з коми мої почуття ...

Мама слухала уважно, не перебивала, лише щиро посміхалася, а коли я закінчила, сказала. 

- Донечко, ти знаєш, я дуже безглуздо поводилася, коли... коли батько пішов, - навіть зараз ці слова давалися їй насилу, але вона все одно продовжила. - Я стільки разів намагалася повернути його, тиснула на нього... але зовсім не намагалася зрозуміти. Та що там! Я й зараз нічого не розумію, а пояснити ніхто вже не зможе. Але ти знаєш, попри весь біль… та все, що я пережила з його вини… я вдячна йому за довгі роки щасливого сімейного життя. Адже це було гарне життя, правда? 

- Так, було… 

- Саме це і важливо. У житті, як це не сумно, може статися все, що завгодно. Люди вмирають, хворіють, йдуть... все це складно. Але є хороші, навіть чудові періоди в житті сповнені любові. Саме заради них варто жити. 

- Ти думаєш? 

- Я впевнена. Навіщо робити собі погано, якщо можна зробити добре? 

- Ну так, - засміялася я. - З цим й інші чудово справляються. 

- Ти маєш рацію, але це не означає, що не треба довіряти… 

- Я знаю… мамо… знаю. - Зітхнула. - Що ж мені тепер робити? Я не знаю, де вони живуть. І не уявляю, як з ними зв'язатися… 

- Зовсім? 

- Знаю тільки, що його син ходить до нашого саду… 

- Тоді просто почекай ... ви ще зустрінетеся. Якщо вас так цікаво звела доля... навряд чи вона не влаштує вам нову зустріч. 

Ночувати я залишилася у мами… і це було чудово