Володимир Костянтинович Пузій - Дитя песиголовців

інші сни. І ці сни… ці сни сильніші за найсильніших людей. Тому як би ти не намагався, рано чи пізно вони просочуються назовні. Опиняються назовні.

Марта пригадала чутки, які ходили по місту останні кілька тижнів. Статтю про дивні сни, яку поставили в минуле число журики. І те, що вона бачила сама: неясні тіні у підворіттях, сліди на землі, невиразні звуки у нічних дворах. Згадала про побитого Луку.

— От навіщо, — сказала вона, — всі ці склепи. Ремонт, ґрати, новий охоронець із кресальними собаками. Вони не кладовище охороняють, так?

— Звісно ж, не кладовище. Якщо комусь спаде на думку навідатися сюди після восьмої, це на його власний розсуд. Ані Гіппель, ані міська влада не витрачали б кошти на те, щоб урятувати життя двох-трьох самовпевнених дурників. Взагалі, — додав батько, — якби не Гіппель, усе закінчилося б набагато гірше. Якби він вчасно не здогадався, не почав сперечатися із мером, не вклався би в огорожу, не домовився з єгерями… я не знаю, що зараз було б із Ортинськом. Вони ж збиралися звозити сюди всіх: і місцевих, і тих, хто з інших міст, — просто тому, що ми поряд із кордоном. Всіх, хто, як я, побував у Кіноварі. Але ті начебто-сни, які бачу я і подібні до мене… від них мало шкоди. А як би вони вчинили із живими, коли зметикували би, через кого на вулицях вночі відбувається те, що відбувається?

— Та камон, — сказала Марта бадьорим голосом. — Це вже жахливчики чистої води, у дусі того, про що старі на лавочках пліткують. Що б вони зробили? Ну, зобов’язали б приймати снодійне, щоб без сновидінь, напевно ж є такі пігулки. Чи зобов’язали б родичів учасно будити.

Батько кивнув, наче погоджуючись. До виходу було вже рукою подати, Марта бачила будиночок сторожа і трьох кресальних собак біля брами. Собаки лежали нерухомо, наче кам’яні статуї, тільки тремтіли вивалені з пащек язики.

— Ти не пам’ятаєш, — сказав батько, — але ще до того, як почали працювати фабрики добрив, багато міст страждали від нашестя бродячих псів. Боротися із ними, взагалі-то, можна було двома способами. Стерилізувати чи відстрілювати. Здогадуєшся, який спосіб завжди обирала влада в будь-якому місті? І знаєш, чому?

Марта мовчала.

— Якщо можна зробити щось із меншими зусиллями й витратами, ніхто не обиратиме складніший шлях. Принаймні без серйозних для того причин. Розумієш?

Не вірю, хотіла сказати Марта. Собаки — це собаки, а люди — люди. Ніхто б не чинив такого!..

Але це був поганий аргумент. Огидний. Тому що собаки беззахисніші за людей. Тому що приймати такі правила гри, погоджуватися на таке порівняння — вже сам по собі негідний, ганебний крок.

Замість цього вона спитала:

— А ти? Хай там уже інші, мертві й не дуже, — ясно, чому вони тут. Але ти не повинен. У тебе є дім. Зрештою, що ти можеш зробити супроти відірваних голів, супроти бомб та велетенських їжаків?..

Він не відповів. Просто махнув рукою собакам, щоб пропустили, — і всі троє підвелися, мовчки відійшли вбік. Батько зняв з пояса ключ, повернув у замку.

— І все-таки, — не здавалася Марта. — Ти один — що ти можеш?!

Він, здається, хотів був відповісти, але саме зараз — вчасно, чого вже там! — по той бік брами з’явився Стефан-Миколай. Стеф привітався, батько відповів йому коротким кивком, потім розвернувся до Марти.

— Якщо, — сказав, — це так важливо, гаразд. Я зателефоную і домовимося, сходимо до твого Штоца. Обіцяю.

Перш ніж вона встигла сказати хоч слово, він уже клацнув замком, розвернувся і попростував алейкою назад, до своїх проклятущих склепів, до людей, що спали у них, живі та мертві, й до того, що приходило у цей світ із їхніх снів. Собаки цього разу побігли слідом за батьком.

Наче, подумала вона, щось почули чи відчули.

— Вибач, що спізнився, — кашлянув Стеф. — Скоро чемпіонат, обговорювали, хто поїде.

— Та не страшно, — відповіла Марта. — Все ок. Ми тут поспілкувалися поки. А то, знаєш, сто років по-людськи не розмовляли.

Розділ 5

Жага до знань

Куди йде нормальна старшокласниця в неділю зранку? До подружок. До репетитора. На які-небудь танці-гітару-малювання. В ідеалі — взагалі нікуди не йде, а відсипається за весь навчальний тиждень.

Авжеж, розкатала губу, подумала Марта. День такий сонячний, і взагалі, немає в тебе часу на сон. Втомилася вчора? То сьогодні он відпочинеш, із книжкою.

Місто з вікна маршрутки здавалося сонним і благосним. Наче не було тієї вистави на Трьох Голів, і прямої її трансляції по місцевому каналу теж не було. Життя тривало, все за заведеним порядком. І не існувало причин, з яких достойні, законослухняні мешканці Ортинська мали б тривожитися, — от просто жоднісінької.

Бібліотека імені старшого судейського радника майстра Дроссельмейєра знаходилася за кілька кварталів від Трьох Голів, але Марта якось проморгала ту мить, коли в просвітах між будинками промайнула і щезла площа. Та хай уже, сказала вона собі, поміст напевно вже розібрали, а тих, у клітках, відвезли. Хто лишить воєнних злочинців — вони ж злочинці, правда? — отак, посеред міста? Не забивай собі голову. В сенсі — цим хоча б не забивай.

Вона витягла мобільний і вкотре перечитала смску, яка прийшла зранку: «Їду до бібліотеки, терміново, якщо зможеш, приходь».

І як, скажіть, це трактувати? По-перше, вони й так збиралися до бібліотеки, по-друге, — а де хоча б півслова про те, що вчора він узяв і щез? Відбувся простим: «Вибач, усе відміняється. Форс-мажорні, пізніше поясню». — І? Де ж пояснення?

Був би це не він, а хтось інший — Марта серйозно образилася б.

Гаразд, гаразд, вона й образилася. Ну, бо правда, як можна взяти й не передзвонити. А з іншого боку — може, там справді форс-мажор.

І їй все одно треба було до бібліотеки. Якщо Штоц повернувся, замін більше не буде, а буде от просто завтра цей його урок про давні традиції, треба хоча б щось підготувати.

Бібліотека знаходилась у звичайнісінькій багатоповерхівці часів Драконового Занепаду, займала колись увесь перший поверх. Тепер в одній з кімнаток торгували канцтоварами, іншу викупила якась фірма і заліпила вхід припалим побілкою целофаном — там, наче певне алхімічне таїнство, вже другий місяць поспіль відбувався ремонт. Ані працівників, ані власне звуків ремонту Марта досі не спостерігала — може, тому, що бувала тут лише у вихідні, — і от сьогодні вперше помітила ознаки тамтешньої життєдіяльності. Точніше, ознаки ці ледве її не збили: біля входу до бібліотеки намагалася розвернутися вантажівка, в якій стояло, тримаючись за борт, з десяток цинган, усі в помаранчевих спецжилетках. Водій просигналив і щось гукнув, Марта зиркнула на нього, радше із цікавістю, ніж із роздратуванням, що викликало ще більший сплеск гніву — нею, втім, велично проігнорований.

Бо нема чого. Бачиш же: людина за знаннями