Володимир Костянтинович Пузій - Дитя песиголовців

Вона пройшла крізь просякнутий пилюкою і запахами гречаної каші холл і опинилася в читальному залі. Бібліотекарка Марту впізнала — ще б не впізнати, аншлагів тут ніколи не було. В основному навідувалися пенсіонери, і більше не почитати, а поговорити. Займали столики біля вікна й пліткували гучним шепотом. Ще інколи зазирали школярі, але намагалися не затримуватися, брали що треба по програмі й ішли у двори, сиділи там, залізши з ногами на лавочки, недбало гортали затерті, перекошені томи, мружилися від диму дешевих сигарет.

— Про традиції? Зараз це модна тема, багато хто питає. — Бібліотекарка виклала перед Мартою величезний фоліант, уточнила: — Тільки в залі, додому не даємо.

Марта пройшла у дальній куток, за стіл під стінкою. На стінці висіла ліпнина із паном у перуці — власне, Дроссельмейєром. Патрон бібліотеки дивився похмуро і презирливо, навряд чи за життя він очікував, що його сподоблять такої честі. Під ліпниною значилося безкомпромісне: «Фотографувати книжки суворо заборонено. Копіювання тільки на обладнанні бібліотеки. Про розцінки запитуйте у чергових співробітників».

На столі лежали гори підшивок, просто-таки справжня кріпосна стіна. Їх років двадцять ніхто до рук не брав, хмара пилюки висіла в повітрі, наче рій дрібних, мікроскопічних мошок.

— Пане Вегнере, — привіталася Марта. — І ви тут? Яка несподіванка.

Він підвів на неї свої котячі, смарагдові очі, спершу моргнув не розуміючи, потім упізнав і одразу ж розплився у посмішці.

Це було підступно з його боку. Тому що — обеззброювало абсолютно, неможливо сердитися, коли, побачивши тебе, так усміхаються.

— Марто! Як чудово, що ти прийшла, я тут один жодних шансів не маю. — Він підхопився, ледве не завалив один зі стосів, але останньої миті встиг обхопити обома руками. — А чому ти на мейл не відповіла? Щось сталося?

— Мейл? — перепитала Марта. — Який?.. А, слухай, це ти вчора надіслав? Я прийшла просто мертва, вибач. Не здогадалася перевірити пошту.

— Ну тоді зрозу… — Він стояв, вирівнюючи перекошені стоси, і раптом завмер. Марта озирнулася. За вікном вивантажувалися з кузова цингани, водій махнув їм рукою й попрямував до кіоска навпроти.

— Чому ж вони так рано? — обурився Віктор. Старенькі під вікном поглянули на нього осудливо. — Вони, — повторив Віктор, — не повинні були. Мені ж обіцяли: не раніше обіду!

— Та хто вони взагалі такі?

— Зачекай, я миттю.

Він помчав до виходу, як був, у самій сорочці. Вибіг на вулицю, звернувся до високого блідошкірого цингана, той стенув плечима, покликав іншого, нижчого й старшого. Вони про щось узялися сперечатися, Віктор жестикулював, сорочка спузирилася і тремтіла під вітром, наче від внутрішньої енергії, що його аж розпирала. Марта дивилася і всміхалася. Чомусь була впевнена, що він усе, звісно ж, вирішить.

Повернувся він бігом, люто посміхаючись. Зісмикнув зі спинки стільця куртку, але тільки для того, щоб витягти гаманець, — і знову помчав.

— У нас є години три! — заявив потім, всівшись за стіл. — Ми домовилися, що вони почнуть вантажити інші стоси: романи, підручники старі.

— Списана література? — здогадалася Марта.

— Так, причому позапланово, по всьому місту, у нас же теж коли сортували… — Віктор глибоко зітхнув, натиснув пальцями на примружені повіки. — На сьогодні план був — просіяти перевидання старих хронік, але якщо вже такий аврал, треба занурюватись у газети й часописи часів Занепаду. Хоча це, загалом, гибле діло, сама розумієш.

Марта кивнула. Вони неодноразово обговорювали, чиї кістки більше шансів знайти. Виходило: чим старіший дракон, тим більша ймовірність. Спершу вона не вірила: дивіться, казала (тоді ще вони були на «ви»), адже якихось амфор, первіснообщинних скребачок та іншого антикваріату в землі аж ніяк не греблю гати — чомусь одні пластикові пляшки трапляються. Віктор сміявся: порівняла! — пластикові пляшки, по-перше, не під забороною, добувай не хочу, по-друге, наркотик із них не зробиш і користь у хазяйстві мінімальна, кому вони потрібні. А із кістками абсолютно по-іншому. У нас люди сучасні, мислять широко, років двісті тому кому б спало на думку робити з кісток добрива, точніше — хто би потім їв картоплю з такого поля? Тоді переважно накладки на руків’я мечів вирізали, шахи, гребінці — і те з осторогою. Це зараз, якщо тебе застукають на використанні кісток, вгатять несамовитий штраф. Раніше ніхто штрафами голови собі не морочив, одразу — на ешафот, у найкращому випадку відрубали правицю чи язик. Або відправляли до нині правлячого дракона, на перевиховання — що, в принципі, було рівнозначно ешафоту. І війни, Марто, — не забувай про війни: віку не минало, щоб якась зі сторін не спробувала по-своєму перекроїти кордони, Нижній Ортинськ разів п’ять переходив із рук у руки, — а в неспокійні роки кістки можуть пірнати на глибину, вичікувати на кращі, спокійніші часи…

Марта вірила й не вірила. Про паскудний характер кісток кому-кому, а їй розповідати не треба було, дякую, знаємо не з чужих слів. А все-таки щось не стикувалося, логіка не спрацьовувала. Якщо в неспокійні роки кістки — припустимо! — пірнали на глибину, чи значить це, що у наш, відносно мирний час усі вони давно повиринали й були засвоєні підприємливими громадянами Ортинська та околиць?

І тоді — що ми взагалі шукаємо? Вчорашній день?

Шукаємо ми, пояснював терпляче Віктор, для початку достовірні свідчення. Ліцензійного кісткошукача в нас немає, але, припустимо, виготовимо ми кустарний, за одним із тих інтернетівських рецептів, — а толку? Бігати по всьому місту і рити навмання — ані часу, ані коштів не вистачить. Інша справа — якщо з’ясуємо, що у такому-то році пильним громадянином Сяким-то було достовірно зафіксовано падіння, наприклад, Орма Непереможного поряд із, наприклад, старим млином. І тоді можна з’ясувати в архівах, де стояв той самий млин, приїхати, пройтися по руїнах — раптом щось та знайдемо. Шанси теж не абиякі, згоден, але, якщо чесно й відверто, Марто, — які в нас варіанти? Жодних. На чорному ринку досі всі налякані, пропозицій мало, ціни шалені — і не факт, що продадуть, а не зіллють єгерям. Не кажучи вже про те, що я розорюся при нинішній своїй зарплатні стільки платити, навіть з урахуванням дідусевого спадку. (Так Марта дізналася, що все-таки в нього є родичі… ну, або були принаймні).

Звісно, круто, казав він, якби вдалося отримати якийсь грант для молодих учених. Виграв — і працюй, не суши голову всією цією бульварною археологією. Та сама розумієш: у нас ніхто такий грант не випише, криза ж, і після смерті Румпельштільцхена стане ще гірше. Просити для дослідів драконову кістку — все одно що претендувати на те, що тебе у промислових масштабах забезпечуватимуть, скажімо, золотом. У кращому випадку посміються, у гіршому запишуть у неблагонадійні й поставлять на облік: в ті часи, коли країна у спільному порусі, ти тут, мовляв, збурюєш, підкопуєш і взагалі розтринькуєш народні здобутки. У тридев’ятих, щоправда, є програми, які передбачають