Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Розділ 90

Торі з Адларом поїхали. Не було довгих прощань. Лише міцні обійми та сльози, яких не вдалося стримати. Та ми з Торі навіть не намагалися.

– Ми приїдемо на ваше з Аєданом весілля. Обіцяю, − стиснувши мене наостанок, заявила твердо майбутня королева Аделхея. І пішла за руку зі своїм чоловіком до коней.

Незабаром подружжя, оточене озброєними до зубів демонами на чолі з Мартаном, залишило територію королівського палацу. А заплакану і сумну мене Аєдан забрав у наші покої втішати.

Утішання вийшло дуже чуттєвим, довгим і ґрунтовним. І заколисувальним. Після палких, особливо ніжних і трепетних любовних пестощів, мій демон міцно притиснув мене до себе, пробурмотів щось про необхідність знову вставати і йти займатися важливими справами... і заснув.

А я от, трохи полежавши поряд і вдосталь насолодившись такою приємною для мого серця близькістю мого чоловіка, розумію, що спати мені зовсім не хочеться. Та й думи всякі тяжкі в голову знову лізуть. Тому вирішую все-таки вставати й зайнятися чимось корисним.

Що й роблю, вужем вислизнувши з загребущих рук.

Насамперед, закутавшись у халат, я визираю в коридор і, переконавшись, що Бранн, попри присутність поряд зі мною Аєдана, все одно перебуває на посту, прошу його покликати до мене Хефі.

Торі поїхала. І її колишній покоївці тепер, напевно, дуже лячно, як складеться її життя в Раграсті та ще й в новому для себе статусі. Хочеться підтримати дівчину хоч трохи, дати зрозуміти, що вона може розраховувати на мою допомогу й підтримку.

Хефі приходить досить швидко. Стукає тихенько у двері й, заглянувши нерішуче у вітальню, обдаровує мене широкою, трохи збентеженою усмішкою.

– Ваша в… дея Аміна, ви мене кликали?

− Так, Хефі. Проходь, – усміхаюся я їй у відповідь. − Тільки говори тихіше, будь ласка. Його величність спить.

Двері до спальні я щільно прикрила. А вони магією буквально обплетені, і звукопоглинальними заклинаннями також. Тож сон Аєдана ми не повинні потривожити. Але все одно мені не хочеться навіть випадково розбудити його. Втомився ж. Замотався бідолашний з усіма своїми терміновими справами.

– Ой, вибачте, – просить Хефі пошепки, округливши очі. − Я не знала.

− Нічого страшного не сталося. Допоможеш мені одягнутися? − киваю я на сукню, яку обрала в гардеробі, перш ніж покинути спальню. − У нього шнурівка ззаду, мені самій не впоратися.

− Так, звісно, − охоче киває вона, рішуче підступаючи до розкладеного на кріслі вбрання.

− Де ти тепер живеш, Хефі? З Бранном? – цікавлюся я, коли дівчина допомагає мені натягнути стриману світло-синю сукню строгого крою, прикрашену сріблястою вишивкою на грудях.

− Так, міледі, − почервонівши, киває вона, оправляючи поділ спереду й обходячи мене по колу, щоб затягнути шнурівку. І, ніби виправдовуючись, додає: – Він… кличе мене заміж.

− А що ти?

− А мені не віриться, − зітхає Хефі позаду мене, вправно впорядковуючи моє вбрання. – Він такий важний. До самого короля наближений, виявляється. А казав, що лише охоронець, брехун бородатий. От повірила йому, а зараз… не можу вже без нього. І з ним поки що не знаю, як.

І знову зітхає тяжко. Права я була, припустивши, що бідолашній потрібна підтримка.

− Я дуже вам вдячна, що ви покликали мене, дея Аміна, − зізнається вона тихо, закінчивши з моєю шнурівкою. − Її високість поїхала, Бранн постійно зайнятий, а я просто не знаю, чим себе зайняти. Хто я тут? Служниця без своєї пані в палаці чужого короля. Думала навіть піти попросити в управителя, щоб мені якусь роботу знайшов. Але я начебто, як наречена поважного дейра, якій уже не личить виконувати роботу простої прислуги. Але мені без роботи… якось дивно та сумно. І я розгубилася.

– Можу собі уявити, – усміхаюся співчутливо, обертаючись до неї. – Я саме тому тебе й покликала. Подумала, що тебе напевно лякають зміни, що відбулися у твоєму житті. І захотілося тебе підтримати. І сказати, що ти завжди можеш звернутися до мене, а я допоможу, чим зможу.

– Ох, міледі. Не знаю, як віддячити вам за вашу доброту. Ви стільки вже для мене зробили, – притискає вона руки до серця. І очі знову на мокрому місці. − Я б дуже хотіла служити вам. Все б для вас зробила.

– Ну, якщо ти хочеш… – тягну я задумливо. І бачу, як спалахують надією її очі. – Звичайною покоївкою наречену поважного дейра я взяти, звісно, не можу, сама розумієш. А от особистою компаньйонкою, якщо його величність не заперечуватиме... і якщо ти хочеш...

− О боги! Так! Так! Так! Я дуже хочу! − з радісним, хоч і стишеним виском, підстрибує Хефі. Притискає кулачки до рота, кинувши наляканий погляд на двері спальні, а потім від надлишку емоцій раптово кидається мене обіймати. – Дякую вам! Дякую! Я вас не підведу, обіцяю. Я буду для вас найвідданішою і найкращою компаньйонкою на світі.

Спостерігаючи таку щиру радість та щастя Хефі, неможливо самій не посміхатися. Тепер залишається лише сподіватися, що Аєдан погодиться. Я сама не маю права ухвалювати такі рішення. Адже я не дружина йому. Лише наречена, яка невідомо коли зможе стати дружиною.

І в його палаці не можу господарювати, наймаючи, кого мені хочеться.

У мене навіть власних коштів немає, щоб платню своїй компаньйонці платити.

Ця думка змушує мене згадати, в наскільки хиткому становищі я перебуваю. Знову в усьому залежу від чоловіка. Від коханого та дорогого моєму серцю, та все ж таки. Мені такого не хочеться. А як має бути, я поки що не знаю. Прямо, як Хефі.

Мені так багато чого треба навчитися. Так багато дізнатися. І тепер у мене, здається, з'явилася можливість отримати частину необхідних знань. Залишилося тільки відстояти цю можливість в Аєдана. Поступився ж він одного разу вчора, забравши Кахін до палацу. Втім, Аєдан не забороняв мені її лікувати. А під час лікування із пацієнтом треба розмовляти. Щоб розуміти, як він почувається.

Тож поговоривши зі своєю можливою майбутньою компаньйонкою, я в супроводі незмінного Бранна рушаю розбиратися з другою своєю важливою справою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍