Андрій Хімко - Під Савур-могилою

собі бути! І ніяка жертовниця-дівчина не відведе мене згодою віддатися за мене, як за мужа, від заслуженої кари-смерті!..»

Надворі загоготав покотом десь грім, у двох віконцях яскраво блиснуло, а вслід грякнуло, і зашумів стиха благодатний дощ, все підсилюючись. Сірко звівся з лавиці і знову заходив до хідничку передпокоєм.

«Крес! Кінець! Вирішено! — сказав собі.— Відлітував своє, витоптав ряст понікуди, треба й міру знати! — впевнено прийшло до нього кінцеве вирішення.— Скарати себе заслужено не делікт, бо то перегорода від подальших гріхів»,— відтулив він кватирку-віконце, відчувши, що задихається.

В цьому останньому віковому відчаї, ожурі й смуткові, коли вже не лише відцвіло в рості, дерзанні, силі та поступі його життєве дерево, а й відплодоносило, відтворило і розгубило в тяжкожиттєвих вітрах-бурях рідне листя, прийшов рішенець, при якому, здавалося, вже нічого іншого не лишалося, як тільки, засудивши себе, покінчити з життям...

«Крес! Вирішено! Кінець!.. Що я лишаю продовжувачам і нащадкам? — спитав себе осудливо.— Спольщення люду, тимчасову незалежу митрополії, рукомесні й кобзарські цехи та братства, рольну працьовиту волость?! Не моя в тому заслуга, а людна!.. А гріхи? Не посадив дібров і гаїв, як усе життя збирався: на честь кожного від першого до останнього гетьмана — по дубові, на честь кошових, полковників, сотників, курінних і духівників — по букові, на честь їхніх дружин і доньок — по березі, на честь знакомитого козацтва — по яворові, а рядового — по кущеві ліщини, по груші, жерделі, вишні, сливі чи горобині... Не посадив раїн-стуракинь батькові, матері й вітчиму, і це додатковий мій гріх, якого не прощу собі й на тому світі»,— ледь не плакав він від розпачу.

Уяви й химери обсідали його, гроза надворі сильнішала, переростаючи в бурю, гріхи скупчувалися в голові, і Сірко не мав уже в собі сили їх відігнати. Та ніби йшла й полегша, бо ж знайшов вихід у безвиході, а відтак, щось згадавши, відшукав неспіхом у висовці шафки атраменти й папір, сів до столика і, напружуючи всі сили, геть спітнівши, незграбно по буквиці наскрибав під грякоти надворі:

«Побратими й сини, люди, доньки, сестро та люба мачухо, поспольство моє в Бозі й світі! Зброю в моєму бурдюзі дарую Кошеві, в нагороду лицарям, що гідно захистять рідний люд і край, Велеса — джурі Назарові, чересок-гаман сотникові Гукові, кушак-гайтан — наказному Стягайлові, всю ґамзу в шабельтасі — знедоленим балчанам, шпихтірам і немічним, сам шабельтас із пістолями й шаблею — Несторові Морозу, млин і землю в Мереф'янщині — донькам і синам побратимів з Турлюновнми, хату материну — підсусідкові Варламові Гирі. Похороніть на горбі між Капулівкою й Грушівкою, щоб могила була доступною й жіноцтву! Простіть усі, що більше не знайшов сили боронити себе й вас! Не судіть, то не судимі будете! Живіть на рідних землях вічно неподоланими і вільними людинами, люблячи ближніх по заповідях Божих! Амінь! Сірко».

Приреченець ледь осилив писання заповіту.

Подумавши та прислухавшись до грози, перечитав написане, поклав його під пістоля на столі і неспіхом кректливо ліг не в постіль у ванькирчику, а на вовняно-тканий строкатий хідничок на підлозі поряд із лавицею, взяв пістоля зі шрапнеллю, чепурно засипав його порохом і поклав збоку.

— Прости й ти, Боже, коли ти є в світі, гріхи мої і повергни, як можеш, у прах лукавих адверсорів навіки на дідизних землях наших, давши можність і моєму людові жити у власній державі, в мирі й праці, як іншим даєш спокону! — перехрестив себе старанно приреченець, не взнаючи свого голосу.

Він почув не лише постріл, але й стрясний біль у серці, що накрив собою всі колишні болі. Сірко хотів ще щось сказати, але не міг пригадати, що саме, а потім утямив, що нікому. Чув він, як роковано стала бити й колоти в друзки небо, гарматно грохкаючи й грякаючи, гроза, зашумівши зливою так, що аж дах стогнав. Чув ще, як знову виляскно торохнув грім і хтось рипливо навідався у передпокій, та в нього вже не було сили обізватися, бо несамовитий біль, погамувавшись, зовсім затих і поволі розслабив йому дотепер напружене тіло спокоєм і блаженством сну...

31.

Про смерть кошового Івана Сірка підсусідок Варлам Гиря, почувши із другої половини хати постріл у ту горобину ніч та дізнавшись, що скоїлося, засвіту сповістив його зведеного свояка — війта Явтуха Халяву, а той — війтів Великолужжя, духівників і сотників всієї волості. Дізналася про те лихо за якісь години і вся Січ із Пооріллям і Поконням, бо джура Назар Оскарко, навідавшись удосвіта в стайню та зауваживши відсутність Велеса, а у бурдюзі — й отамана, стрімголов подався в Капулівку і, не повіривши своїм очам, скачем вернувся в Кіш та сповістив значкових. І Боже наш, як забурлила, завирувала від тієї трагічної події вся Січ!.. Нічого подібного досі вона не відала!..

Ще по грозі, лише благословилося на світ, як траурно обізвалися й почали похоронно бити дзвони всіх церков Січі й волості. Наказний кошовий Іван Стягайло, об'явивши перенос свята Спаса на позавтра, звелів курінним після сніданку по черзі пішо й кінно вести козацтво в Капулівку для прощання з покійником-батьком. Він же послав і дубову кантару, впряжену в три пари, волів, із козаками до порогів за валуном, на якому часто любив сидіти Сірко та з якого каменотеси мали невідкладно в Капулівці кувалдами і оскардами відкувати бабу-монумент.

Січовий протоієрей-екзарх Петро Буркун зі сходом сонця був також у капулівському дворі коло покійника і спершу сам читав Псалтиря, а потім на переміну ще з одинадцятьма панотцями волості. В перервах тривожно били в тулумбаси довбиші, а козаки стріляли з мушкетів. Віддали шану покійникові спершу вісім гармат із коша, а вслід їм — кілька десятків місцевих гаківниць, стрясаючи вибухами Запороги. Перед появою