Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

випромінювання радіохвилями у строгому сегменті. Залежно від довжини хвилі паразит налаштовувався на необхідні емоції: злість, ненависть, любов, покору. Після хвильової обробки треба було за допомогою слів уточнити наказ. Наприклад, коли ми прийшли до мене у кабінет, я ввімкнув радіопередавач у підвалі на хвилю, яка налаштовує на ненависть. Хвиля діяла на паразита, що впливав на мозок і змушував моїх слуг ненавидіти. Але я не міг хвилями сказати, що ненавидіти треба саме вас. Тож мені довелося дати наказ словами, і тоді мої слуги накинулися на вас. Ви бачили, що вони зовсім не боялись померти? Лізли під кулі, і жоден не ухилявся! Це все тому, що ними керує паразит, а паразитом керую я! І коли я наказую зробити щось смертельно небезпечне, людина виконує це, бо її інстинкт самозбереження придушено і накази, мої накази, віддає паразит!

Лавессі підійшов до вогню, відкрив ящик, із якого повалила водяна пара.

— Ось саме такого паразита я прищеплю вам у потилицю. Не хвилюйтеся, операцію я робитиму під наркозом, боляче вам не буде. Паразит проросте у вас у голові, проб’є корінцями ваш мозок і почне керувати вами. Після цього я зроблю вам кілька уколів, якими дезактивую мозковий центр паразита і зроблю його придатним до виконання моїх наказів. Ви, Іване Карповичу, станете одним із моїх слуг! Ну хіба не чудово? Тим більше, що ваші розумові здібності залишаться на колишньому рівні. Ну, майже на колишньому. У вас трохи погіршиться реакція, ще там деякі вади, але то вже таке. Головне, що я стану господарем найкращого сищика імперії! Хіба не красивий поворот? Ви могли стати моїм ворогом, а стали слугою! Люблю такі штуки, коли «одним махом двох побивахом»!

Професор задзеленчав інструментом, який дістав із ящика.

— Ось, до речі, те, що я підсаджу вам у голову. — Лавессі тицьнув мені щось слизьке до обличчя — щось завбільшки з пару волоських горіхів. — Воно зараз невеличке, а потім виросте, заповнить ваш мозок і зробить моїм слугою! Скажіть, як же це смішно, що ось така штучка, схожа на чиїсь шмарклі, може підкорити найкращого сищика імперії! Іронія долі, Іване Карповичу, яка нагадує про те, що всі люди рівні. Бо цей паразит проросте в голові хоч у вас, хоч у звичайного вантажника з порту, а хоч у вінценосної особи! Ну що ж, тепер бажаю вам приємних сновидінь. І попрощайтеся самі з собою. Вже за кілька місяців ви станете іншою людиною.

Він зробив мені укол, і я кудись провалився. Коли опритомнів, то був міцно прив’язаний до якогось дивного механізму, що трохи нагадував крила вітряка. Висів головою угору, мої руки та ноги міцно прикріплені ременями до залізного остова, в роті був кляп. Потім я відчув, що остов рухається. Так, за годинниковою стрілкою! Дуже неквапливо, але впевнено я нахилявся убік. Я почав рахувати. Коли дорахував до семисот, опинився головою вниз. Потім почався підйом, і ось я знову головою догори, далі новий оберт. Тобто я крутився. А ще моя голова була надійно заблокована спеціальною конструкцією. З боків мене підпирали два дерев’яних бруски, а на лобі був товстий шкіряний ремінець, який не давав можливості хоч якось рухати головою. Зовсім. Я просто крутився припнутий, а навколо була темрява. Згодом я прислухався і зрозумів, що окрім мене у кімнаті хтось є. Якесь сопіння. Тут хтось був, здається, з заткнутими ротами, як і я. Вони, мабуть, теж крутилися. Що це за атракціон?

У мене був час подумати. Я згадав того клятого професора. Я ж знову помилився. Ще по очах батьків зниклої дівчинки я зрозумів, що вони злякалися мене. Тобто щось у цій справі було нечисте. Замість того, щоб допитати їх, я чомусь пішов до Лавессі. А там те крісло. Я чекав, що він напоїть мене чаєм зі снодійним. Але ж слуга наливав нам із одного чайника, і цукор один, і вершки. Я подумав, що професор просто недооцінив мене, і вирішив надурити його, піти ва-банк, змусити зізнатися у всьому. Я знав, що може бути небезпечно, але при мені був браунінг, і хіба міг я подумати про крісло, що провалюється, і про педаль під столом, яку професорові було достатньо лише натиснути ногою! Ну а вже у підвалі в мене не було шансів проти загону слуг. І вони справді не боялися смерті, не ухилялися від моїх куль, бігли на них, наче їм за велике щастя було померти.

Я згадав останні слова професора. І той слиз, який він мені показував. Я намагався відчути власну потилицю, торкнутися її не міг. Потилиця боліла. Здається, професор уже підсадив туди той клятий слиз. І він почав рости в мені. Витісняти мене, як зайвого, як чужого у тілі. Мені зробилося страшно. Я знав, що робити, коли на мене нападають чи коли треба когось знайти, вплинути на людину, злякати людину, я багато чого знав, але не знав, що робити із ворогом у власній голові. З якимось слизом, який проїсть мене, наче червак яблуко! Я стиснув кулаки. Стиснути кулаки та зціпити зуби. Це одні з небагатьох приступних мені рухів. Ворог у потилиці! З цим треба щось робити! Найкраще просто видерти його звідси. Хоч голіруч, роздряпати рану і видерти! Але я не доберуся до власної потилиці аж доти, доки той слиз не підкорить мене. І я стану слугою клятого професора!

Деякий час я бісився. Був злий на всіх. На Бенедіктова, який патякав зайве, на покійного Благово, який перечепив мене цією історією, на себе, що обіцяв більше не лізти, куди не треба, а поліз. Потім заспокоївся, наскільки це можливо було в моєму становищі. Подумав, що треба щось робити. Якось утекти звідси я не міг. Вирвати той слиз із потилиці теж не міг. Він сидів у мені, звикав до мене, починав жити в мені. Я згадав, як садив сад у свою першу весну на хуторі. Привіз півсотні саджанців, копав їм ями, поливав, присипав землею і торфом. Усі до одного деревця прийнялися. Наступної весни, щоправда, зайці погризли шість яблунь. Зайців я вполював, замість погризених посадив нові дерева, і вже коли був на