Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

він на подушках і, здавалося, перебував між життям і смертю. Побачивши схвильовані обличчя жигітів, Абай трохи підвівся на лікті.

— Ну, що ще трапилося? Кажіть!

Магаш розповів про Кийкима. Абай сказав Баймагам-бету:

— Дай шапку!

Баймагамбет разом з шапкою подав і нагая. Абай швидко встав і сказав тремтячим голосом:

— Значить, змія приповзла й сюди, до моїх грудей, щоб мене вжалити! Навіщо ж я лишаюсь тут, на цій землі, серед цих людей? Я більше не існую для вас! Ходімо, Баймагамбет!

І Абай вийшов з юрти. На припоні стояв сивий іноходець, на якому Абай останнім часом їздив. Він сам від-в’язав його, сів верхи і показав Баймагамбету нагаєм на Магашевого коня:

— Їдьмо з цих місць, від цього проклятого життя!

— Куди поїдемо?

— Туди! — Абай кивнув головою в бік заходу і стьобнув інохідця нагаєм. Баймагамбет помчав слідом за ним.

Магаш і Какитай жахнулися; вони стояли розгублені, не знаючи, що їм діяти. І тут до них під’їхали Шубар та Ісхак.

— Що сталося? Куди поїхав Абай? — спитав Ісхак, дивлячись на їхні стривожені обличчя.

Магаш, навіть не бачачи його, розгублено, з слізьми на очах, говорив сам із собою:

— Поїхав… покинув рідну землю… рідних людей… зневірився в них… ніколи не повернеться назад…

Шубар, який не пропустив жодного слова, сказаного Магашем, вигукнув:

— Як же могли ви відпустити Абая? Їдьмо, Ісхак-ага!

І, нахльостуючи своїх коней, вони поскакали навздогін за Абаєм.

Був ясний, теплий вечір. Червоний диск сонця ховався за обрієм. Степ, гірські ували, пастушачі отари, коні Абая і Баймагамбета, вершники — все здавалось облитим кров’ю. Шубар та Ісхак незабаром наздогнали Абая і на повному скаку під’їхали до нього з двох боків.

— Агатай![Агатай — шанобливо-ласкаве звертання до старшого.] Абай-ага! Куди ти мчиш? — загорлав Шубар, зіскакуючи з коня і хапаючи за повід сивого інохідця.

— Відійди! — крикнув Абай, з огидою дивлячись на бліде Шубарове обличчя.

Шубар рвучко вихопив з Абаєвих рук повід і обв’язав ним свою шию, прихопивши і довгу чорну бороду.

— Якщо не повернешся, задуши мене, розтопчи копитами свого коня!..

Чудово вміючи прикидатися, він підшукував гарячі слова, здатні зворушити кожне серце: голос його тремтів від сліз.

— Вернися! Не покидай рідного народу! Ні, ні, ми не відпустимо тебе, любий Абай-ага! — кричав він, голосно ридаючи.

Ісхак узяв за вуздечку Абаєвого коня.

— Заспокойся, Абай,— сказав він тихо, і в голосі його було чутно щире страждання.— Я перед самісіньким від’-їздом довідався, що Абішева вдова, сердешна Магіш, згасає з горя. Вона просить тебе прийняти її останнє зітхання. Невже ти поїдеш, не попрощавшись з нею? Адже вона теж твоя дитина!

Почувши ці слова, Абай розгубився.

— Ось хто страждає ще більш за мене! — вигукнув він.— Сердешна моя, як міг я тебе забути…

І Абай повернув коня.

Саме в цей час прощалася з життям Магіш. Вона лежала у маленькій своїй юрті на постелі, розісланій на землі, бо не мала сили забратися на високе ліжко. Голову поклала на коліна Макен, щирій подрузі. Колись здорова, квітуча жінка, Магіш за два роки висохла з горя, туга виснажила її. Вона здійснювала тепер те, що пообіцяла Абішу,— йшла до нього.

Їдучи до вмираючої Магіш, Абай склав вірші:

Бідняк з найбідніших — я,

Гне мене туга моя.

Опори шукаю я,

А де вона, де вона?!

У серці — горя змія,

Відради воно не зна.

Скорбота моя важка.

Горе я п’ю до дна.

Син не прокинеться мій.

Навік одинокий я.

Рідна, Магіш, зрозумій!

І він повторював останній рядок, відчуваючи, як горе його зливається з горем улюбленої невістки.

Доїхавши до жалобної юрти покійного Абіша, Абай і Баймагамбет зійшли з коней. Коли поет переступив поріг і побачив заплакану Макен, він зрозумів, що Магіш назавжди заплющила очі. З грудей його вирвалося глухе ридання, він кинувся до постелі, на якій, випроставшись, лежала мертва Магіш, нахилився над нею, обняв її голову, і з очей його полилися рясні, гарячі сльози.

СУТИЧКА

1

Чутка про замах на життя Абая переходила з уст в уста. По всій окрузі ходили помовки і поголоски — невиразні, суперечливі і страшенно безглузді. В день повернення Абая деякі аули роду навіть посадили на коней своїх молодців жигітів, здатних тримати в руках соїл. Але справа не пішла далі марних погроз. Жигіти хвастали, що підстережуть Уразбая на дорозі, коли він повертатиметься додому після виборів у Кошбіке. Вони гасали на конях, здебільшого вдень, горлаючи: «Вб’ємо, знищимо!» Галасливим натовпом заїжджали вони в кожний аул, пили кумис, купками гарцювали на найближчих горбах. А втім, тільки-но проходив хміль від кумису, як хоробрі жигіти, не чекаючи вечора, забиралися додому…

Почувши про ці погрози, Уразбай, проте, занепокоївся. Їдучи повз аули Іргизбая, він проскочив до себе додому вночі, наче втікач, що рятується від погоні. Після того потай послав до Азимбая на розвідку своїх прибічників: запеклого злодія Кийкима і подібних до нього шахраїв та пройдисвітів. На цей час іргизбаївці, що запалились були праведним гнівом, почали крадькома поглядати в бік Такежана, Азимбая і Шубара. Вони вже не схильні були тепер горлати так, щоб усі чули: «Стратимо! Знищимо! Помстимося!»

Тільки з’являючись в аулі Абая, ці люди, втративши усю свою вчорашню пиху, ще намагалися бадьоритися, нібито вони й справді здатні були покарати кривдника. Ирсай, найстаріший з іргизбаївських аксакалів, заскочив у дім Абая в супроводі купки нікчемних людців, обурювався, плакав, клявся помститися.

— Накажи, рідний! — розпинався він перед Абаєм.— Ми прийшли за тим, щоб померти від руки твого ворога! Накажеш розорити його — розоримо! Накажеш битися на смерть — ладні зчепитися з ним хоч зараз!

Абай, який і слова не промовив від дня свого повернення, ледве перемагаючи біль і тугу, коротко відповів:

— Якщо я, бажаючи помститись собаці, що вкусив мене, так само почну кусатись, я тільки опоганю тим свої уста!

Після того він знову замовк.

Але не всі іргизбаївські аули важали за потрібне обурюватися, бодай удавано; так аули єдиноутробних Абаєвих братів своєю мовчазною стриманістю дали відчути родичам своє особливе ставлення до подій в Кошбіке. Зате прості люди Чингіської волості щиро співчували Абаю. Їхні рішучі гнівні голоси звучали дедалі гучніше. Далеко за межами волості вони обурювалися цією нахабною розправою. Не родовиті баї, не волосні управителі, не верховоди вічно ворогуючих партій і груп, а тисячі простих людей Тобикти вболівали пад долею, що спіткала Абая.

Нерідко вони говорили: «Ми помстимось Уразбаю, і не за самого тільки Абая, а за весь народ Тобикти. Ми примусимо Уразбая сплатити неню, заплямуємо його ганьбою. Сторицею відплатимо