Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Половину тобі, половину мені, товаришу, окей?

Через п’ятнадцять хвилин він витяг кролика з вогню і примудрився розділити його навпіл, не дуже обпікшись. Десь м’ясо підгоріло, десь недосмажилось, але воно все одно було не до порівняння з консервованою шинкою з вантажівки «Ґрейт Вестерн Маркетс». Вони з Коджаком наминали свіжину… і коли вже майже доїли, над яром попливло таке виття, від якого кров холонула в жилах.

— Господи! — вигукнув Стю з повним ротом.

Коджак підскочив, шерсть на його спині настовбурчилася, він загарчав. Пройшовся навколо вогнища в бік звуку й знову загарчав. Виття стихло.

Стю ліг, тримаючи під однією рукою каменюку, а під другою — розкритий ніж. Зірки світили — холодні, високі, байдужі. Його думки полинули до Френ, але він швидко спинив їх. Дуже вже це сумно, навіть не голодному. Я не спатиму, подумав він. Не зможу надовго заснути.

Але він усе ж заснув за допомогою однієї з Ґленових таблеток. А коли в багатті лишився тільки пригаслий жар, до нього підійшов Коджак і ліг спати поряд, гріючи Стю. І ось так у першу ніч після того, як загін розділився, Стю повечеряв, тоді як його друзі були голодні, і спокійно спав, тоді як їх мучили недобрі сни й передчуття приреченості та скорого кінця.

——

24-го числа група з трьох пілігримів на чолі з Ларрі Андервудом пройшла тридцять миль і стала на північний схід від пагорбу Сан-Рафаель. Тієї ночі температура впала градусів до двадцяти п’яти за Фаренгейтом[186], і вони розпалили велике багаття й задрімали навколо. Коджак до них не повернувся.

— Як ти гадаєш, що сьогодні ввечері робить Стю? — спитав Ральф у Ларрі.

— Помирає, — коротко відповів Ларрі — і йому стало шкода, коли він побачив гримасу болю на чесному, рідному обличчі Ральфа, але забрати слово назад уже не міг. Та й, урешті-решт, це майже напевне була правда.

Він знову ліг із на диво сильним передчуттям, що це станеться завтра. Хай куди вони йшли, вони майже на місці.

Тієї ночі снилися погані сни. У тому, який після пробудження Ларрі пам’ятав найкраще, він був у турне з групою «Тіньовий блюз-гурт». Вони мали виступати в концертній залі «Медісон-сквер ґарден» — і всі квитки розкупили. На сцену вони вийшли під громоподібні оплески. Ларрі підійшов налаштувати мікрофон, виставити його на потрібну висоту, але не зміг зрушити його з місця. Він підійшов до мікрофона соло-гітариста, але той теж не вдавалося посунути. Те саме і з мікрофонами бас-гітариста, клавішника. Натовп загудів, став ритмічно плескати в долоні. По одному члени гурту крадькома сходили зі сцени, нишком посміхаючись у високі психоделічні коміри сорочок на кшталт тих, що «Бьордз» носили в 1966 році, коли Роджер Макґвінн ще був на восьмимильній висоті[187]. А то й на восьмисотмильній. А Ларрі все ходив від мікрофона до мікрофона, намагаючись знайти хоч один, який можливо налаштувати. Але вони всі були футів із дев’ять[188] заввишки і ніяк не рухалися. Нагадували кобр з неіржавкої сталі. Хтось у юрбі почав кричати, вимагаючи: «Сонце, ти хлопця свого любиш?» «Я більше цю композицію не виконую, — намагався сказати Ларрі. — Коли світ скінчився, я припинив…» Вони не чули його — і почувся дедалі гучніший спів, спочатку із задніх рядів, потім охопив усю залу, набираючи сили й голосу: «Сонце, ти хлопця свого любиш! Сонце, ти хлопця свого любиш! СОНЦЕ, ТИ ХЛОПЦЯ СВОГО ЛЮБИШ!»

Коли він прокинувся, ця пісня гула в його вухах. Він увесь вкрився потом. Щоб зрозуміти, що це за сон і що він означає, йому навіть не був потрібен Ґлен. Сон, де не дістаєш до мікрофонів, не можеш їх налаштувати — поширене страхіття в рок-музикантів, так само як і сон про те, як виходиш на сцену й не пам’ятаєш жодної пісні. Ларрі гадав, що подібне завжди сниться артистам перед…

Перед виступом.

То був сон про безсилля. Він виражав один-єдиний головний страх: а якщо не вдасться? Що, коли хочеш — а не вдасться? Страх зробити один простий стрибок віри — це те, з чого починається будь-який митець: співак, письменник, художник, музикант.

Зроби, щоб людям сподобалося, Ларрі.

Чий це голос? Материн?

Ти з тих, хто тільки бере, Ларрі.

Ні, мамо. Вже ні. Я більше цю композицію не виконую. Коли світ скінчився, я припинив. Чесно.

Він знову ліг і поступово заснув. Останньою його думкою було: Стю має рацію — темний чоловік їх схопить. Завтра, подумав він. Хай куди вони прямували, вони вже майже на місці.

——

Але двадцять п’ятого числа вони нікого не бачили. Усі троє мляво прокинулися під ясно-блакитним небом і бачили чимало звірів і птахів, але не людей.

— Просто дивовижно, наскільки швидко природа відновлюється, — сказав Ґлен. — Я розумів, що то доволі швидкий процес, і, звичайно, зима його трохи пригасить, але все-таки чудеса. Від початку епідемії минуло приблизно сто днів.

— Так, але немає собак і коней, — сказав Ральф. — Це, знаєш, не дуже гарно. Вони запустили заразу, яка знищила майже всіх людей, але їм мало. Треба було, щоб ще два наші улюблені види тварин теж. Людину і її найкращих друзів.

— А коти лишилися, — похмуро сказав Ларрі.

Ральф усміхнувся.

— Ну, є ще Коджак…

— Був Коджак.

На цьому розмова заглухла. Навколо випиналися невеселі пагорби — зручний сховок для десятків людей із гвинтівками з оптичними прицілами. Ларрі не полишало передчуття, що воно станеться сьогодні. Щоразу, виходячи на верхівку, він очікував побачити попереду перекритий шлях. І щоразу, коли нічого такого там не було, він очікував засідки.

Вони розмовляли про коней. Про собак і бізонів. Бізони повертаються, сказав Ральф: Нік із Томом Калленом їх бачили. Не такий уже й далекий той день — може, він навіть настане за їхнього життя, коли знову прерії будуть чорні від бізонів.

Ларрі знав, що це правда, знав і те, що це все — порожнє триндіння: їхні життя можуть обірватися й за десять хвилин.

Майже споночіло, настав час шукати місце для табору. Вони піднялися на останній пагорб — і Ларрі подумав: «Зараз! Вони будуть унизу».

Там не було нікого.

Вони стали на ночівлю біля зеленого знака з рефлектором. На ньому було написано «ЛАС-ВЕҐАС 260». Того дня вони поїли порівняно добре: чипси зі смаком тако, газована вода і дві ковбаски «Слід Джим», які вони поділили порівну.

«Завтра!» — знову подумав Ларрі