Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

витер очі рукою. — Прощавай, Східний Техасе. Збіса гарно було з тобою дружити.

Стю відвернувся і сказав:

— Не треба так прощатися, Ґлене. Хай буде: «До зустрічі!», так певніше пощастить. Може, ти вилізеш із цього яру тільки до половини — і будемо тут з тобою всю зиму в крибідж[185] грати.

— Боюся, що не до зустрічі, — сказав Ґлен. — Передчуття в мене таке. А в тебе?

Й оскільки Стю теж мав таке передчуття, то знову подивився в обличчя Ґленові.

— Так, є таке, — сказав він і злегка всміхнувся. — Але ж я не буду боятися злого, правильно?

— Правда! — сказав Ґлен. Тепер він перейшов на хрипкий шепіт. — А ти в разі чого скористайся запасним виходом, Стюарте, не вимахуйся.

— Авжеж.

— Ну то бувай.

— Бувай, Ґлене.

І троє разом пішли до західного кінця яру, й, озирнувшись, Ґлен почав дертися нагору. Стю дедалі тривожніше стежив за його сходженням, затамувавши подих. Ґлен рухався невимушено, майже легковажно, практично не дивився під ноги. Земля поповзла під його ногами раз, удруге. Обидва рази він спокійно шукав, за що схопитись, й обидва рази опора знаходилася. Коли Ґлен опинився нагорі, Стю довго, хрипко видихнув.

Далі пішов Ральф, а коли він опинився нагорі, Стю востаннє гукнув до Ларрі. І подумав, що його обличчя надзвичайно нагадує лице покійного Гарольда Лодера — на диво застигле, очі уважні й дещо насторожені. Обличчя, яке не показує нічого, крім того, що хоче показати.

— Тепер за старшого ти, — сказав Стю. — Впораєшся?

— Не знаю. Спробую.

— Будеш приймати рішення.

— Правда? Здається, з моїм найпершим ніхто не погодився.

Тепер у його очах була емоція — докір.

— Так, але просто по-іншому не можна було. Слухай — його люди вас схоплять.

— Ага. Думаю, що так. Вони або нас схоплять, або пристрелять із засідки, як собак.

— Ні, вас схоплять і приведуть до нього. Певне, це буде за кілька днів. Будете у Веґасі, будьте уважні. Чекайте. Воно настане.

— Що, Стю? Що саме?

— Не знаю. Те, по що нас послано. Будьте готові. Коли воно настане, ви відчуєте.

— Ми тебе заберемо, якщо зможемо. Ти знаєш.

— Ага, так і буде.

Ларрі швидко вибрався нагору і приєднався до інших двох. Вони зупинилися й помахали. Стю теж помахав їм. Вони пішли. І більше вони ніколи Стю Редмана не бачили.

Розділ 73

Троє стали табором у шістнадцяти милях на захід від того місця, де залишили Стю. Опинилися перед іншим руслом, уже мілкішим. Справжня причина такого короткого переходу полягала в тому, що кожному з них здавалося, ніби частина серця лишилася там, позаду. Важко було сказати, чи вона повернеться. Ноги немовби стали важчими. Майже не розмовляли. Ніхто не хотів дивитися в обличчя іншим, боячись побачити там віддзеркалення своєї провини.

Вони зупинилися в темряві й розпалили вогнище з хмизу. Вода в них була, а харчі скінчилися. Ґлен напхав свою люльку останнім тютюном і раптом замислився, чи лишилися в Стю цигарки. Від цього курити йому стало неприємно, і він вибив люльку об скелю, з відсутнім поглядом відіпхнувши ногою свій останній тютюн «Боркум Ріфф». Коли за кілька хвилин по тому десь у темряві почувся крик сови, Ґлен роззирнувся.

— Слухайте, а де Коджак? — спитав він.

— А правда, дивно, чи не так? — сказав Ральф. — Години зо дві я його, здається, не бачив.

Ґлен підскочив.

— Коджаку! — закричав він. — Агов, Коджаку, Кодж!

Його голос самотньою луною розкотився пустельним місцем. Відповіді не було. Він сів, тяжко засмучений. Тихо зітхнув. Коджак ішов за ним майже через увесь континент. Тепер його не було. Наче лиховісний знак.

— Думаєш, його щось спіймало? — тихо спитав Ральф.

Ларрі тихо, замислено промовив:

— Мабуть, він лишився зі Стю.

Ґлен вражено підвів очі.

— А може! — замислився він. — Мабуть, саме це й сталося.

Ларрі перекидав камінець із руки в руку, туди-сюди, туди-сюди.

— Він казав, що, може, Бог крука пришле його годувати. Не певен, що тут вони водяться. То Бог йому, мабуть, собаку послав!

У багатті щось тріснуло — здійнявся, закрутився стовп іскор, осяявши все, а потім знову стало темно.

——

Коли Стю побачив щось темне, що побігло до нього в яр, то підтягнувся, сперся на найближчий великий валун, виставивши вперед поламану ногу, а в затерплій руці стиснув чималу каменюку. Він промерз до кісток. Ларрі має рацію. Два-три дні такого холоду цілком надійно його вб’ють. Тільки, як видавалося, ця тварина встигне раніше. Коджак був із ним до заходу сонця, а потім побіг геть, легко вискочивши з яру. Стю його не гукав. Собака знайде шлях до Ґлена й піде з ними. У нього, мабуть, у цій справі своя роль. Але зараз він пошкодував, що пес не лишився з ним трохи довше. Одна річ таблетки, але він би не хотів, щоб його порвав на шматки якийсь вовк темного чоловіка.

Він міцніше стиснув каменюку, але на ярдах у двадцяти вгорі воно зупинилося. Потім побігло вниз — чорніша тінь на чорному тлі.

— Ну, давай уже, — хрипко сказав Стю.

Тінь замахала хвостом і побігла до нього.

— Коджак?

І то був він. Він щось приніс у зубах і поклав біля ніг Стю. Сів, махаючи хвостом, чекаючи на похвалу.

— Хороший пес! — здивовано й радісно промовив Стю. — Молодчина!

Коджак приніс йому кроля.

Стю витяг кишенькового ножичка, відкрив і трьома швидкими рухами випотрошив тварину. Узяв нутрощі, які ще парували, і кинув Коджакові.

— Хочеш?

Коджак хотів. Стю оббілував кроля. Від думки про сире м’ясо йому стало не дуже добре.

— Дрова? — не дуже впевнено звернувся він до Коджака. Берегами яру були розкидані гілки й шматки дерева, нанесені повінню, але дотягтися він не міг до жодної.

Коджак помахав хвостом і не рушив з місця.

— Принесеш? П…

Але Коджак побіг. Він пробігся західним краєм яру і повернувся з великим шматком сухого дерева в зубах. Поклав його перед Стю і гавкнув. Його хвіст швидко ворушився.

— Хороший собака! — знову похвалив його Стю. — Хай йому грець! Принеси, Коджаку!

Радісно гавкаючи, Коджак знову побіг. За двадцять хвилин він наносив досить дров для великого багаття. Стю акуратно нарізав трісок на розпал. Перевірив сірники: у нього лишалося півтори пачки. Він розпалив вогонь з другого сірника й обережно його підгодовував і роздував. Невдовзі вогонь став чималенький, і Стю присунувся до нього якомога ближче, сидячи в спальному мішку. Коджак ліг по другий бік вогню, поклавши ніс на лапи.

Коли вогонь трохи зменшився, Стю насадив кроля на рожен і став його смажити. Від такого