Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Ні. Тепер я за всіх відповідаю. Матінка сказала, що коли щось станеться з тобою…

— …то вам треба йти далі.

— Ні, ні, — Ларрі подивився на Ґлена й Ральфа, шукаючи підтримки. Ті схвильовано подивилися на нього. Коджак сидів поряд, дивився на всіх чотирьох, акуратно обгорнувши лапи хвостом.

— Послухай мене, Ларрі, — сказав Стю. — Цей весь похід тримається на тому, що стара знала, про що казала. Якщо почнете вимахуватися, то ризикуєте всім.

— Так, це правда, — сказав Ральф.

— Ні, це неправда, копайло ти смердюче, — сказав Ларрі, люто передражнюючи оклахомський акцент Ральфа. — Це не Божа воля, що Стю сюди впав, навіть не підступи темного чоловіка. Це просто сипуча земля і все, сипуча земля! Я тебе не лишу, Стю. Годі з мене людей кидати.

— Ні. Ми маємо його залишити, — тихо промовив Ґлен.

Ларрі, не вірячи своїм вухам, подивився на товаришів, неначе його зрадили.

— А я думав, ти був його другом!

— А я і є його друг. Тільки тут ніякої ради немає.

Ларрі істерично засміявся і пройшовся канавою.

— Ви здуріли! Ви розумієте?

— Я не здурів. Ми домовилися. Ми стояли біля смертного ложа матінки Ебіґейл — і пішли на це. Це для нас практично певна смерть, і ми це розуміємо. Ми розуміли цю домовленість. Тепер треба діяти відповідно.

— Ну Боже ж мій, та я маю на увазі, чому Ґрін-Рівер обов’язково? Ми можемо взяти багатомісний легковий автомобіль — і вперед.

— Ми маємо йти пішки, — сказав Ральф. Показав на Стю: — А він іти не може.

— Ну, добре. Гаразд. Він ногу зламав. То що ви пропонуєте зробити? Пристрелити його, як коня?

— Ларрі… — почав Стю.

Перш ніж той договорив, Ґлен схопив Ларрі за сорочку й потяг до себе.

— Ти кого рятувати зібрався? — холодно і суворо спитав він. — Стю чи себе?

Ларрі подивився на нього, ворушачи губами.

— Усе дуже просто, — промовив Ґлен. — Ми не можемо лишитись… а він не може йти.

— Я відмовляюся це прийняти! — прошепотів Ларрі. Його обличчя було бліде, як у мерця.

— Це перевірка, — раптом промовив Ральф. — Ось що це.

— Перевірка на нормальність, — сказав Ларрі.

— Голосуємо, — обізвався із землі Стю. — Я голосую за те, щоб ви йшли далі.

— І я, — сказав Ральф. — Пробач, Стю. Але якщо Бог подбає про нас, то про тебе, певно, теж подбає…

— Я цього не робитиму! — сказав Ларрі.

— Ти зараз не про Стю думаєш, — промовив Ґлен. — Ти хочеш, мені думається, врятувати щось у собі. Але цього разу правильно йти далі, Ларрі. Ми мусимо.

Ларрі поволі витер рот тильним боком руки.

— Давайте тут заночуємо, — промовив він. — Усе обдумаємо.

— Ні, — відказав Стю.

Ральф кивнув. Вони з Ґленом перезирнулись, і Ґлен витяг пляшечку своїх «від артриту» та вклав у руку Стю.

— Вони на морфіні, — сказав він. — Понад три-чотири можуть бути смертельними, — він уважно подивився в очі Стю. — Ти зрозумів, Східний Техасе?

— Так, зрозумів.

— Про що ви в дідька зараз говорите?! — закричав Ларрі. — Що ти йому взагалі пропонуєш?!

— А ти не розумієш? — сказав Ральф із такою зневагою, що Ларрі на мить замовк. І тут усе пронеслося перед його очима зі страхітливою швидкістю, як обличчя незнайомців у швидкому карнавальному танку: таблетки — веселі, сонні, швидкі… Рита. Коли він, розштовхуючи її в спальному мішку, побачив, що вона мертва, заклякла, і зелене блювотиння тече в неї рота — огидний прощальний подарунок…

— Ні! — закричав він, намагаючись відібрати у Стю пляшечку.

Ральф схопив його за плечі. Ларрі пручався.

— Пусти його, — промовив Стю. — Я хочу з ним поговорити.

Ральф іще не відпускав Ларрі, невпевнено дивлячись на Стю.

— Ні, справді пусти його.

Ральф відпустив, але було видно, що він будь-якої миті готовий схопити його знову.

Стю сказав:

— Підійди до мене, Ларрі. Присядь.

Ларрі підійшов і присів коло Стю. Нещасними очима подивився йому в лице.

— Так не годиться, друже. Коли людина падає і ламає ногу, хіба можна… ну не можна ж просто піти й лишити людину помирати. Хіба ти не розумієш? Ну, послухай… — він погладив Стю по обличчю. — От подумай.

Стю взяв Ларрі за руку.

— Ти думаєш, я здурів?

— Ні! Ні, але…

— Але чи ти згодний, що людина при здоровому глузді має право вирішувати, що робити?

— Ой, ну що ти… — сказав Ларрі і заплакав.

— Ларрі, це не від тебе залежить. Я хочу, щоб ви йшли далі. Будете повертатися з Веґаса, йдіть цим самим шляхом. Може, Бог пришле крука, який мені їсти носитиме, хто його зна. Я колись у журнальчику читав, що людина може прожити сімдесят днів без їжі, якщо в неї є вода.

— Так тоді вже зима настане. Ти ж від холоду за три дні помреш, навіть якщо таблеток не нап’єшся.

— То вже не від вас залежить. У вас інші справи.

— Не відсилай мене геть, Стю!

Стю похмуро сказав:

— Я тебе відсилаю.

— От відстій, — сказав Ларрі й підвівся на ноги. — А що нам Френ скаже, коли дізнається, що ми згодували тебе щурам із грифами?

— Вона взагалі нічого нікому не зможе сказати, якщо ви туди не підете й усе не виправите. І Люсі теж. І Дік Елліс. І Бред. І всі-всі наші.

Ларрі сказав:

— Гаразд. Ми підемо. Але тільки завтра. Ми тут станемо табором, може, нам якийсь… ну, сон присниться, чи що.

— Не треба снів, — спокійно, м’яко відказав Стю. — Не треба ніяких знаків. Воно так не піде. Одну ніч поночуєте — нічого не почуєте, а тоді захочете ще на ніч залишитись, а потім ще… Іти вам треба просто зараз.

Ларрі відійшов від них, похнюпивши голову, і став спиною до всіх.

— Ну, гаразд, — промовив він ледве чутно. — Зробимо, як скажеш. Спаси Господи наші душі.

Ральф підійшов до Стю, опустився на коліна.

— Може, тобі щось принести, Стю?

Стю всміхнувся:

— Еге ж. Усе, що Ґор Відал написав, — про всяких там Лінкольна, Аарона Бурра[184] і всіх інших. Давно про цих козлів почитати хотів. Тепер, здається, маю можливість.

Ральф криво всміхнувся.

— Пробач, Стю. Здається, я нічого не придумаю…

Стю потиснув йому руку, і Ральф відійшов.

Підійшов Ґлен. Він теж плакав, і коли сів біля Стю, у нього знову потекли сльози.

— Не плач, малий, — сказав Стю. — Усе буде добре.

— Ларрі має рацію. Погано це. Так хіба з конякою роблять…

— Ну ти ж знаєш, що так треба.

— Та, мабуть, але хто ж точно може сказати? Як нога?

— Зараз узагалі не болить.

— Ну що, таблеточки маєш, — Ґлен