Стівен Кінг - Сплячі красуні

Та хай якими гарними були ті перегони, Ловелл не був певен, скільки він зможе триматися на перегортанні спогадів про них. Думка про те, як його спогади хирітимуть, а потім почнуть розпадатися, гнітила.

Коли вони вичерпаються, думав Малий Лов, доведеться себе просто вбити. Він цього не боявся. А чого боявся — це душитися від нудьги десь у камері, як ото прикутий до інвалідного крісла останні кілька років свого життя Великий Лов, смокчучи свій «Клич» та кисень із балона, задушився на смерть власними шмарклями. Мейнарду, такому недоумку, яким він є, либонь, непогано буде кілька десятків років у тюрмі. Однак, не Малому Ловеллу Ґрайнеру-молодшому.

Йому не цікаво грати фуфловими картами, аби лиш залишатися в грі.

Потім, поки вони ще чекали досудового розгляду, лайно знову обернулося на «Шінолу». Господи, благослови Аврору, призвідницю їхнього звільнення.

Означене звільнення приключилося пополудні минулого четверга, в той день, коли ця сонна хвороба прийшла в Аппалачію. Ловелл з Мейнардом сиділи пристебнуті до лави перед радною кімнатою в Коглинському суді. Минула вже година, як мусили прибути прокурор і їхній адвокат.

— Що за херня, — оголосив той чмошник з Коглинського поліційного департаменту, який наглядав за ними. — Яка дурня. Мені не стільки платять, щоби я няньчився тут з вами, клятими довбодятлами, цілісінький день. Піду, подивлюся, що там та суддя збирається робити.

Крізь армоване скло навпроти їхньої лавки Ловелл бачив, що суддя Вейнер, єдина з трьох офіційних осіб, яка визнала за необхідне з’явитися на слухання, похилила голову собі на руки і строха задрімала. На той момент брати поняття не мали про Аврору. Як і те чмо, коп.

— Надіюся, завдасть вона йому прочухана, що збудив її, — зауважив Мейнард.

Не зовсім це сталося, коли ошелешений офіцер зірвав павутинну маску, що виросла на обличчі Її Честі Судді Реджини Альберти Вейнер, але, як то кажуть, нема кращого, то й так некепсько.

Ловелл з Мейнардом, прикуті кайданками до лави, все бачили крізь армоване скло. Це було чудесно. Суддя, не більша п’яти футів з дюймом на підборах, повстала праведно і жахнула копа — співаймо алілуя — в груди чорнильною авторучкою з золотим пером. Це відкинуло байстрюка на килим, і вона, скориставшись перевагою, вхопила зі столу суддівський молоток та почала гатити його по обличчю, не встиг той гівнюк вивернутися чи гукнути: «Я заперечую, Ваша Честь». Після того суддя відкинула вбік свій закривавлений молоток, сіла на місце, похилила голову на схрещені руки і знов закімарила.

— Брате, ти це бачив? — запитав Мейнард.

— Бачив.

Мейнард трусив кудлою, аж метлялося його немите волосся.

— Це було чудесно. Пес мене забери.

— Нараду нахер перенесено, — погодився Ловелл.

Мейнард — перворідень, але названий на честь дядька, коли його батьки були певні, що немовля помре раніше, ніж сяде сонце дня народження — мав бороду печерного дикуна і широко посаджені очі. Навіть коли він місив кулаками якогось нещасного сучого сина, на обличчі в нього було тупе здивування: «А що це ми тут робимо?»

Що вони зробили зараз, так це сіпалися, доки не виламали бильця лави, до якої були пристебнуті, а потім пішли до радної кімнати, залишаючи по собі слід з розтрощеної деревини.

Делікатно, щоб не розбудити суддю Вейнер — павутиння спліталося довкола її голови, знову щільнішаючи — вони вивудили в копа ключі і відімкнули себе. Також брати реквізували в мертвого чма пістолет, шокер і ключі від його пікапа «Джі-Ем-Сі»[339].

— Поглянь-но, який павучий послід, — прошепотів Мейнард, показуючи на нове плетиво на судді.

— Часу нема, — відказав Ловелл.

Двері в кінці цього коридору — відкриті службовою карткою того чма — вели в другий коридор. Коли вони проходили повз прочинені двері якоїсь тамтешньої кімнати, жодна особа з дюжини з гаком чоловіків і жінок у ній — копи, секретарки, адвокати — не звернула уваги. Всі дивилися «Ньюз Америка», де в химерному й жахливому репортажі якась амішка на століпіднялася і відкусила носа чоловіку, котрий нахилявся до неї.

У кінці цього, другого, коридору знайшовся вихід на парковку. Ловелл з Мейнардом виступили на сонце і вільне повітря, великі, як життя, і щасливі, як гончаки на конкурсі з гавкання. «Джі-Ем-Сі» мертвого копа стояв неподалік, а в центральній консолі був добрячий запас кізякової музики. Брати Ґрайнери погодилися між собою на Бруксі з Данном, а слідом щоби йшов Алан Джексон, цей, як уже давно був перевірено, годний хлоп[340].

Під «Прудкі чобітки» вони чкурнули до найближчого кемпінгу і запаркували «Джиммі-Мака» поза форпостом гайового рейнджера, який унаслідок серії урізань бюджету було закрито ще кілька років тому. Замок на дверях форпосту відскочив з одного поштовху. У шафі висіла жіноча уніформа. На щастя, вона належала якійсь дебелій пані, тож Мейнард, за командою Ловелла, втиснувся в неї. Одягненому таким чином, уже легко було переконати водія «Шеві Сілверадо»[341] на парковці кемпінгу відійти вбік, побалакати.

— У мене щось не так із дозволом на відпочинок на природі? — спитав хазяїн «Сілверадо» у Мейнарда. — Від цих новин про ту хворобу в мене голова обертом, ось що я вам скажу.

Потім, кинувши погляд на знак на грудях Мейнарда:

— Як це вам примудрилися дати таке ім’я, С’юзен?

Відповідь, на яку заслуговувало це запитання, дав Малий Лов, виступивши з-за дерева й проваливши хазяїну «Сілверадо» череп поліном. Той був приблизно Ловеллового зросту й ваги. Коли Лов перевдягнувся в його одяг, вони загорнули тіло в брезент і поклали його в кузов свого нового автомобіля. Забравши з собою музику мертвого копа, вони поїхали до мисливської хатки, яку вже давно були приготували на випадок непогожого дня. Дорогою, переслухавши решту дисків, погодилися, що той Джеймс Мак-Мертрі, мабуть, комуніст, а от Генк ІІІ — у повнім порядку[342].

Опинившись у хатині, вони почергово переходили то на радіо, то на сканер поліційних частот, який там тримали, сподіваючись надибати інформацію про реакцію поліції на їхню втечу. Спершу цілковита неувага до означеної втечі лякала Ловелла. Проте наступного дня лавина подій, пов’язаних з феноменом Аврори, — що пояснювало жорстку розправу пані судді з тим Коглинським копом і те лайно в неї на обличчі — стала такою всеохопною і руйнівною, що Ловеллові побоювання геть випарувалися. Хто має час на двох загумінкових уркаганів серед масових заворушень, авіакатастроф, аварій ядерних реакторів та людей, які спалюють поснулих кралечок?

2

У понеділок, коли Френк Ґірі планував