Ая Кучер - Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер

- І що відбувається? - запитує Мирон, прикриваючи двері в спальню. Наближається. - Мені варто хвилюватися, Тай?

- Про що ти? Усі звіти завтра, - обіцяю, прикриваю обличчя долонями. - Твоя дочка робить мене страшенно сонливою. І втомленою. І...

- Щасливою?

- Угу. То що відбувається? Про що ти?

- Я заглянув на кухню.

- Ой.

Я згадую, що не встигла рознести по сусідах свою випічку. Трохи захопилася через дурні переживання. А Шварц чудово знає, що якщо в моєму житті з'являється стрес, то будинок наповнює катастрофічна кількість їжі.

- Не могла з роботою розібратися, - відмахуюся, витягуючись на ліжку. - Клієнти дратують. Я кажу їм одне, вони інше роблять.

- Ти сама вирішила піти у вільне плавання.

-Тому, що на фірмі мене дратували начальники. Не ти! - одразу ж додаю, коли Мирон укладається поруч. - Минулий. Там теж пояснюй чи ні - всім начхати. Зате зараз я сама свій час контролюю. І в декрет іти не потрібно. І... Хм.

- Давай, Таюш.

Чоловік тягне мою сукню вгору, допомагаючи роздягнутися. Накидає на нас ковдру, обіймає зі спини. Його долоня тут же лягає на мій живіт, погладжує, виводить візерунки.

Губами Мирон притискається до плеча, заціловує червоний слід від шлейки ліфчика. Добирається до шиї, а в мені гормони дофаміну наче яскраві лампочки спалахують. Гріють, розливають тепло під шкірою.

- Тихіше, ревнивиця, - чоловік сміється, коли його донька знову штовхається. - Тебе я теж люблю. Просто твою маму трохи більше.

- Шварц!

- Що, Шварц? - невинно цікавиться, щоразу перекочуючи моє-своє прізвище язиком. Ніби цукерку смакує. - Це правда. Дуже, - прикушує шкіру. - Сильно, - веде язиком по мітках. - Кохаю. Запру в підвалі, нікуди не відпущу.

- Угу. Руслан розповів, що ти будинок купив.

- Ех, а в нього такі задатки шпигуна були. Хочеш поїхати подивитися?

- Ні. Так. Тобто... Хочу, але відвези тоді, коли планував. Сюрприз зробиш.

Наперекір невдалому досвіду із Дімою, сюрпризи я все ще дуже обожнюю. Як і моя дочка, яка народжується майже на два місяці раніше терміну, змушуючи всіх навколо завести сиве волосся.

Така крихітна, навіть мені страшно тримати її на руках. Притискаю до себе, розглядаю малесенький носик. Боже, невже Руслан був таким самим? А зараз такий великий, з цікавістю розглядає свою сестричку.

- Вона не зможе бігати, - прорікає серйозно, а в очах - вселенський сум. - А як тоді з нею гратися?

- Вона побіжить, швидше, ніж ти думаєш, - обіцяю. - Ти можеш доторкнутися до неї, якщо хочеш.

- Ні, ні, ні, ні! Краще тато-Мир.

Переводжу погляд на чоловіка, а той блідий, може кольором зі стіною злитися. Дивиться уважно, все ще не в змозі повірити, що ця футболістка з мого живота - тепер разом із нами.

Шварц хитає головою, робить крок назад, ніби я силоміць впихну йому доньку. Аліна сонно прицмокує губами, на обличчі Мирона одразу ж розтягується широка посмішка.

Він любить її, але навіть на виписці бере зі страхом. Здається, йому простіше мене було б на руки взяти, ніж одну крихітку.

- Саме, Тай, вона ж крихітка, - пояснював. - Русь побільше був, і то лякав. А вона... Та в мене долоня більша, ніж її голівка.

Боже, чоловіки всі такі ніжні, коли справа стосується дітей?

Як із недобросовісним орендарем судитися, так він перший. Як іти в садочок розбиратися і захищати Руслана, бо Нємцов був у відрядженні, так біг швидше за мене. А маленька донька - це найгрізніша людина в його житті.

- Сплять, - сповіщає Мирон, спустившись до мене на кухню. - Знову довелося Руса відтягувати від ліжечка. Він усе чекає, що Лінка виросте за ніч. Ти ж обіцяла "швидко".

- Боже, - сміюся, спираючись на підвіконня. - Я ж пояснювала, що не так скоро.

- Ну... У вас різні поняття "швидко". Тому завтра ми з Русом підемо календар вибирати.

- Навіщо?

- Будемо відраховувати дні до її дня народження. До року начебто має побігти, так?

Мирон підходить ближче, впирається долонями в підвіконня. Ловить мене в кільце рук, губи - в полон. Цілує довго, ніби все ще не може насититися. Щоразу немов уперше.

І мені все менше вистачає, хочеться більшого.

Розмов, близькості. Часу тільки для нас двох, якого ніби й не вистачає. Хоч і говорили півночі, а не наговорилися. І так у всьому.

Обіймаю чоловіка за шию, труся щокою об його щетину. Шкіра мурашками покривається, а в грудях яскраво горить полум'я мого кохання. Моїм паливом служить, щоб рухатися далі.

Я була щаслива з Дімою. Справді була, поки лавиною не полилася правда. Жорстка, але необхідна, щоб не прожити все життя в обмані.

Зараз я щаслива з Мироном. Можливо, це теж не назавжди. Але я зрозуміла, що не хочу мордувати себе сумнівами або бігати від можливих проблем. У моменті мені надзвичайно добре, а далі розберуся, навіть якщо колись у нас усе закінчиться.