Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

Він тяжко застогнав…

Пішов за кіллям у ліс, аби полагодити плотище для телят. Той ліс нещасливий! І се було чуже добро, за яким він пішов.

Он те нещасне теля потягнуло за собою таке страшне нещастя. Якби було не загибло, було би до того не прийшло… Йому й до голови не було би приходило заходити в той тяжкий ліс…

Він похитав у розпуці обома руками голову, але очі оставалися у нього сухі.

А він усе так любив сей ліс, все його тягнуло до нього, мов додому, аж доки його не затягнуло. Навік-віки не затягнуло…

Він почув, як у серці, мов у кулак, збиваються жили.

Чи він ішов сам до лісу, чи з Савою?

Він повернув раптом голову до людей і витріщився на них страшно.

Ніхто не відповів.

Він забув, що крізь його уста не перейшов ніякий звучок. Потім устав, приступив автоматично до Марії і з цілою силою, яка лиш рідко об'являлась у нього так могутньо, як в сій хвилі, вдарив її п'ястуком у плечі.

Неначе вдвоє переломлена, впала відразу на землю.

– Було дивитися, з ким він пішов! – гукнув беззвучним дрижачим голосом. – Ти була дома!

Як рій переполоханих птахів, так прокинулися всі присутні.

– Бадіко, що ви робите! Бог з вами!

– Бог з вами, бадіко, вона не винна!

– Дайте покій жінці, вона вже в дорозі за сином! – так перелітали голоси, остерігаючи, сюди й туди, вище й нижче, і всі збивалися над його головою.

Не сказавши ні слова, він знов присів коло мертвого сина, загарбавши голову в руки, як переділе. Неописане почуття ненависті й лютості прокинулося в його душі проти жінки. Вона була дома! Вона була цілий той час дома й могла відвернути нещастя; він же був у місті й мав лише прочуття, що якесь нещастя настане. Вона винна! Його мов огнем гнало додому. Він був би занедужав, якби був мусив довше лишитися. В нього неначе щось увійшло тоді і гнало назад так, що він землі під ногами не чув, і недурно тужила, кривавилася його душа. О, недурно, недурно, недурно!.. От що застав!..

Марію піднесли, і вона, заголомшена, майже безпритомна, скулилася, мов собака, коло ніг мертвого. Виглядала відстрашаюче. Розчіхрана, з блудним поглядом і з блідим, мов полотно, лицем, з устами, судорожно викривленими.

– Я була дома, а він був у бурдею! – почала по якімось часі тяжкої мовчанки тоненьким, ослабленим, майже дитячим голосом, і більше до себе, як до людей. – Надвечір прийшов сюди і з'їв вечерю, кулешку з борщем. Їв та й сказав: «Сього вечора піду в ліс по трохи кілля». Був ще такий веселий, та й дивився на мене, і пішов…

– І не вернувся більше! – повіяло шепотом там, де стояли білоголові старухи й молилися. – І не вернувся більше!..

Івоніка, здається, не слухав того, що вона говорила. Він глянув, майже не рухаючи головою, набік. Там стояв він, одинокий тепер його син…

– Я був у ворожки! – почувся нараз голос Сави, і всі голови повернулися з жахом за ним. Оце перший раз заговорив і він. Досі ані уст не отворив.

Івоніка, як переділе, не підводив голови, але виступили йому зимні краплі поту на чоло, йому страшно зробилося нараз перед голосом свойого сина. Він нехай би мовчав і не говорив ані одного слова…

– О Боже, що ти робиш! – вирвалося йому нараз з дикою розпукою із грудей, і його голова упала безсило на край ліжка. В його груді шалів безумний біль. Се говорив він, тепер його одинокий син…

Сава стояв, опертий під стіною з закиненими на плечі руками, а його погляди колисалися по землі.

– Я був у ворожки, й вона мені сказала: «Ти прийшов сюди й розпитуєш про землю, поле, про різні інші речі, а тим часом тобі не тратити тут часу. Іди додому, бо твій брат забитий! Лежить у лісі!» А я прибіг-таки зараз сюди, і мені ще на дорозі сказали, що Михайло вбитий.

При тих словах зблизився до брата і, кинувшись наново на нього, заридав гірко…

– Чи Михайло пішов сам до лісу? – роздався нараз голос старого Петра, мов здержуваний грім.

Хлопець підвів голову. Його погляди поколисалися наново по землі, й він відповів рівним, ясним голосом:

– Я не знаю! Він пішов собі з дому, а я собі!

– З бурдея?

– Може, й з бурдея! Я не знаю!

«По півночі йшов ти до Рахіри! – заговорило нараз в душі Домнічиній. – Я вставала визирати, чого собака так розщибалася. А то ти був!»

– Боженьку, що за місячна, що за ясна нічка була то! – сказала вголос Докія, що спинилася коло неї.

– Аби добра душечка не блукала! – обізвалися смутним, побожним голосом бабусі. – Так Бог святий уже дав.

Знову настала мовчанка. Ніхто не питав більше ні словечка, ніхто і не рушався з місця. Всі немов ожидали чогось, здавалось, в землю вбилися, а хата не випускала з себе нікого. Від часу до часу виривалося де в кого тяжке зітхання з грудей, що застрягло в тишині, а ледве чутний зойк нещасної матері звертав перелякані погляди на неї. Скорчившися, рила ненастанно пальцями в волоссі…

Нараз оживився рух перед хатою.

Голоси піднялися й долітали чутніше досередини, якісь питання з відповідями мішалися, а відтак почулися кроки в сінях… За хвилину відтворилися двері, й у хату ввійшла Анна…

Поражаюча тишина настала, і всі присутні зробили їй місце.

Вона йшла, перехилившися вперед цілим тілом, ледве волоклася, з поглядом широко відтвореним, вже від дверей на вмерлого зверненим. Її обличчя було бліде мов стіна.

Коло постелі зупинилася, але ненадовго. Впившися очима в умерлого, неначеб він тягнув її до себе, кинулася мовчки на нього. Тут і здавалося, мов умерла.

Івоніка й Марійка прокинулися переполохані.

Що се було? Що то такого?

– Чого ти тут хочеш? Чого ти тут хочеш? Анно!! Чуєш? Чого хочеш тут? – Так кликали обоє, злякані, раз по раз, стараючися її відтягнути від умерлого, а між присутніми повстало замішання й гомін.

– Іди геть, забирайся, чого тут хочеш?

Але вона не рушалася. Стала тяжка, мов помертвіла, і не мож було її відтягнути.

– Боже святий, що се такого? Чого оця тутки хоче? – кликнула мати, а в гурті піднявся шепіт, тут і там голосні питання.

Здавлений сміх ударився об слух Івоніки з закутка, де стояв Сава, але тут же підняла голову дівчина.

– Хто тебе застрілив, Михайлику? – прошептала з неописаною лагідністю і ніжністю в голосі, неначеб знаходилася з ним сама одна в хаті, обнімаючи його голову руками та вдивляючися йому болісно в обличчя. – Хто? Хто зігнав тебе з сього світу, аби мати більше місця для себе? Хто? Скажи мені! – Відтак поцілувала покірно його