Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Зінаїда з сумнівом брала в неї того давно написаного і заклеєного листа, і подумала, що Зінаїда може розклеїти й прочитати його не тому що цікава, навпаки, вона не цікава, а тому, що вважає: завжди все робить так, як краще. І якщо прочитає, може вирішити, що краще не віддавати листа, і не віддасть, не знаючи, що він усе одно вже знає.

Таня раптом уявила собі, що вона знову поруч із Синцовим, що її не поранено, і вона ще в армії, і вони знову побачились. І він говорить їй тим добре знайомим їй, дуже спокійним голосом, яким розмовляє, коли через силу тримає себе в руках: «Навіщо ти мені все це сказала? Не могла почекати хоча б, поки ми закінчимо наступати?» — «А коли ми закінчимо?» — «Не знаю коли, та колись закінчимо. Не вічно ж ми наступатимемо…» — «А як же я могла тобі цього не сказати? Я повинна була сказати!» — «Чому?» — «А чому я повинна знати все це одна? Чому я повинна, а ти ні?» — подумки відповіла вона на його уявне запитання, але відповіла вже не в розмові з ним, а в думці, бо навіть в уявній розмові не могла йому так відповісти. Могла тільки подумати. «Отже, вирішила поїхати від мене. І що ж ти робитимеш?» — спитав він. Спитав знову вголос у тій уявній розмові.

І вона відповіла йому теж уголос, зухвало й навіть грубо: «Що робитиму? Заміж вийду. Законного чоловіка в мене вбито, а тебе тепер усе одно що немає. — І ще раз повторила: — Заміж вийду».

І найдивніше, що не лише з викликом сказала це в тій, уявній розмові, а й справді подумала зараз про це.

Подумала серйозно і відчайдушно, як про те, що раптом ставило нездоланну перешкоду між нею й Синцовим, рятуючи не тільки її від нього, а й його від неї. І після цього кілька хвилин лежала, вже не дивлячись у двері теплушки, заплющивши очі.

А коли знов розплющила їх і побачила знов зелене узлісся, що вибігло до самої залізниці, подумала про себе, що все це неправда, все те, про що вона оце зараз подумала, як про порятунок. Нічого цього не буде, і ніякий це не порятунок. «Я все одно в душі сподіватимусь, що коли вона не знайдеться, ми будемо знову з ним. Так, сподіватимусь.

Ну и що? І кому яке до цього діло? Якщо я одразу, коли випишусь, попрошуся на інший фронт, до іншої армії, й буду окремо від нього до кінця війни, зовсім у іншому місці, ніхто вже не матиме права вимагати від мене ще чогось. Мало на що я можу в душі сподіватися… Коли не буду з ним, коли сама відмовляюсь бути з ним — це вже буде моє діло!»

Вона згадала, що її могли сьогодні вбити, а вона лишилася жива, і не тільки лишилася жива, а вдвох із Христофоровим врятувала від смерті інших людей. І зворушено подумала про себе як про людину, яка щойно зробила щось дуже хороше і в якої самої через це все мав бути добре. Інакше буде несправедливо.

І в цілковитій суперечності з важкими думами, які щойно нею володіли, безглуздо подумала, що в неї з Синцовим кінець кінцем усе буде гаразд. Як і чому буде гаразд і що має статися, щоб їм було добре, вона тепер уже не думала. Відкинула ці запитання так, ніби хтось раптом дав їй на це право…

Вона лежала стомлена й притихла, ослабла від втрати крові, готова от-от заснути. У вагонному отворі стало темно, санітар зачинив двері і, пройшовши в куток теплушки, сів і закурив там, у кутку. А льотчик, що лежав поруч з Танею, після того як санітар одійшов від них, тихо сказав їй:

— А я вас пам’ятаю. Я вас возив одного разу.

І Таня теж пригадала, як вона летіла з цим льотчиком минулого року взимку на У-2, коли треба було негайно привезти кров, медикаменти й перев’язний матеріал до одного з медсанбатів, що опинився тоді на кілька днів одрізаним разом з усією дивізією. Не вдавалося туди проїхати, можна було тільки летіти. І вона зголосилася й полетіла з цим льотчиком.

Але тоді він був одягнений по-зимовому, тому вона його не одразу впізнала.

— Що з вами, лікарю? — спитав льотчик.

— Німець напав на санітарну машину на дорозі, — сказала Таня. І більше нічого не додала; її хилило на сон.

— А мені з землі ногу прострелили, — сказав льотчик. — Повертався з офіцером зв’язку. Ледве машину дотягнув. Тільки сів, підбігають, кажуть: «Не вимикай мотора, члена Військової ради повезеш». А я на вигляд ніби нічого, сиджу, а чобіт повний крові! — Він посунувся на своєму матраці ближче до Тані й додав тихо: — Командуючого вбито. Член Військової ради туди, на місце, полетів, де його вбили. Хотів зі мною, а я не зміг.

— Як командуючого? — Таня навіть не одразу зрозуміла. — Якого командуючого? — повторила вона, подумавши, що, може, загинув командуючий повітряною армією, про якого — невідомо, правда чи ні, — розповідали, що він сам бере участь у бойових вильотах. «Може, він загинув?» — Подумала вона. — Якого командуючого?

— Якого? Серпіліна. Кого ж іще. Їхав машиною, а німці з засідки вбили, — все так само тихо сказав льотчик.

Розділ двадцять четвертий

Те, про що Таня почула від льотчика і чому в першу мить не повірила, сталося насправді, тільки не так, як сказав їй льотчик, а інакше.

Серпіліна не було вбито з засідки, а смертельно поранено осколком снаряда о третій годині дня третього липня, за Березіною, в районі Червеня, порівняно далеко від передової, на рокадній польовій дорозі, майже біля самого того місця, де вона перетинала шосе Могильов-Мінськ, і помер він, не прийшовши до пам’яті, через п’ятнадцять чи двадцять хвилин після того. Точніше встановити було нікому, бо, коли все це сталося, лікаря не було.