Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

цей порожняк заздалегідь приготовлені нари, матраци, ковдри, чіпляли до ешелону перев’язочну, кухню, вагон для медперсоналу і гнали не гаючись далі від фронту, для перевантаження до сортувальних евакогоспіталів.

Вантаженням поранених займалася Зінаїда, про яку казали, що вона краще за будь-кого іншого знаходить спільну мову з військовими залізничниками.

Таня знала, що Зінаїда й сьогодні має бути там, на станції постачання, але все-таки перепитала в начальника відділення, чи там лікар Баришева.

— Там, як завжди. Побачиш її.

Зінаїду там, на станції, вона побачила одразу. І гукнула здалеку, але надто тихо, і та не почула й промчала повз неї, лаючись на ходу з якимсь капітаном.

А вдруге побачила Зінаїду лише в останні хвилини, коли лежала вже в теплушці біля дверей на матраці, покладеному на сіні; попросила покласти себе ближче до дверей, щоб, як їхатимуть, бачити дорогу, коли навіть зачинять двері, дивитися хоча б крізь щілини.

Таня боялась, що так і не зустрінеться з Зінаїдою, але цього не могло статись і не сталося, бо Зінаїда обходила одну за одною всі теплушки, починаючи з хвоста, перевіряючи, як розмістили поранених.

Щойно окремою машиною привезли якогось льотчика і, посунувши інших поранених, поклали в теплушку. Таня почула, як Зінаїда ще здалеку, підходячи до їхньої теплушки, запитала:

— Льотчика поклали, як я сказала?

І хтось відповів:

— Усе зроблено, поклали.

— Ну, як? — спитала Зінаїда, підходячи до теплушки й звертаючись до льотчика, що лежав біля Тані.

— Дякую, — сказав льотчик.

— Одужуйте, — сказала Зінаїда й побачила Таню, і обличчя в неї було таке, ніби вона зараз спитає: «А ти що тут робиш?»

Але здивувалась вона, виявляється, не того, що Таня поранена, а того, що лежить вона в цій теплушці. Вона вже все знала про Таню й наказала, щоб її влаштували поряд, у Перший від паровоза вагон, до медиків, але хтось щось наплутав. Зінаїда вилаялась і тільки після цього поцілувала Таню й винувато сказала, що тепер уже пізно» — Мені й так добре, — відповіла Таня.

— Тут плече коротке, на ранок уже будете на місці, — пообіцяла Зінаїда. І раптом спитала: — Чому не залишилась у нас в госпіталі? Тобі дозволили б.

— Не хочу, — сказала Таня.

Коли її прооперували й перев’язали, на неї знову надягли гімнастерку, бо поранення дозволяло це, і її лист, написаний до Синцова, як і раніше, лежав у кишені.

Але тепер, після того як вона була поранена, їй уже не хотілося порвати цього листа! Тепер їй здавалося, що там, на переправі, все вийшло так швидко, що Синцов міг не до кінця зрозуміти її. А треба, щоб він зрозумів усе до кінця, інакше йому буде ще важче. Нехай краще прочитає ще й цього листа, коли його написано…

— Мені вже дзвонили з госпіталю про тебе, в мене з ними телефон, — сказала Зінаїда, ніби пояснюючи, чому нічого не розпитує в Тані про її поранення. — Даремно не залишилась у них. Одразу ж напиши мені звідти, куди попадеш.

— Гаразд, — сказала Таня.

І, відстебнувши гудзика на кишені гімнастерки, вийняла листа і з того, як раптом важко виявилося це зробити, відчула, яка вона стала слаба.

— Віддай Синцову.

— Той самий? — спитала Зінаїда, хоч уже побачила, що це той самий лист. Її вразило, що Таня хоче зараз відправити Синцову листа, якого написано давним-давно, коли все було інакше, коли вона ще не була поранена.

— Віддай Синцову, — повторила Таня.

— А що ще? Може, допишеш хоч на конверті? Я дам тобі олівця. — Зінаїда почала шукати в планшетці.

— Не треба, — сказала Таня. — Додай на словах, що нічого серйозного, він тобі повірить.

Зінаїда, хоч їй дуже не подобалось, що доведеться віддавати Синцову цього давно написаного листа, взяла його, не сказавши більше ні слова. Тільки зітхнула й ще раз поцілувала Таню. Вже було дано команду відправляти состав, і санітари, що супроводжували теплушки, почали зсередини зачиняти двері.

— Гей, дядьку, не зовсім, — сказав льотчик.

— Так треба.

— Мало що треба. Душно буде.

І вусатий санітар послухався молоденького льотчика, бо це був льотчик, і не зовсім причинив двері теплушки, і тому, коли теплушка рушила, Таня ще раз побачила Зінаїду.

Зінаїда розмовляла з Танею так, наче нічого не сталось, а тепер, не знаючи, що Таня бачить її, стояла й плакала.

Прочинені двері теплушки протяглися повз Зінаїду, повз санітарів і залізничників, повз штабелі снарядів, щойно вивантажених із цих самих теплушок, повз зруйновану водокачку і так само зруйновану цегляну будку з напівстертим написом: «кип’яток».

Таня їхала в тил після того, як з нею проробили все, що зветься в медичних документах «попередньою обробкою». Їхала разом з іншими такими самими, як і вона, пораненими, що лежали праворуч і ліворуч від неї.

Так вона ще ніколи не їздила. Колись, після першого поранення, коли її вивозили на Велику землю, вона летіла. І не санітарним У-2, а звичайним, скорчившись у кабіні за льотчиком. А тепер уперше в житті їхала летючкою і так само поруч з льотчиком, тільки пораненим.

Таня лежала на животі — лежати так було зручніше, менше боліло в сїшні — і дивилася крізь прочинені двері теплушки на землю, що нешвидко пробігала повз неї.

Земля ця була то жива, то мертва, то знову жива. То вирви й кілки з іржавим дротом, то зелені поля й далекий ліс, і над лісом, аж до верху теплушки, на весь отвір темно-синє небо, що вже починало чорніти. То скинуті з колій згорілі, понівечені вагони, зруйновані шляхові будки із зірваними дахами, димарі від згорілого житла, то кучеряві березові гаї, що вибігали до самої залізниці, такі, наче немає й не було на світі ніякої війни…

Усе це чимось скидалося на її власне життя, точніше, на її відчуття свого власного життя. Вона згадала, як