Орест Субтельний - Україна: історія

мешканців усіма благами міського життя. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування. Нарешті, він обіцяв надати режимові право ще суворішого контролю над сільським населенням. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних, але таких життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко: пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд мусив відмовитися від проекту «агроміст». На додаток, породжені цим проектом хаос і невдоволення лише перешкоджали виробництву зерна. На 1950 р. воно досягло близько 60 % рівня 1940 р., й ситне харчування лишалося рідкісною розкішшю.

Політична відбудова. Комуністична партія України (КПУ) пережила війну навдивовижу добре, хоч і на початку цього катаклізму вона перебувала в скрутній ситуації. На партію лягла велика відповідальність за перші поразки, помилки і страшні втрати, що призвели до різкого падіння її престижу та авторитету. Внаслідок військової мобілізації і втрат на фронтах чисельність членів КПУ зменшилася від майже 600 тис. у 1940 р. до близько 200 тис. у 1945 р. Більшість із них евакуювалися під час радянського відступу, й лише десь 15 тис. перебували на Україні під час війни. Однак пізніший перелом у ході подій на користь СРСР означав також і кращі часи для комуністів України.

Особливо помітною рисою членів партії й насамперед її керівників, які протягом війни займалися українськими справами, було сильне почуття внутрішньої солідарності. Великою мірою воно виростало з тих товариських стосунків, що процвітали у рядах партизанського руху, організованого й очолюваного комуністами. Це тісно згуртоване товариство високопоставлених членів КПУ часто називали «партизанським кланом», багато учасників якого пізніше стали членами українських «мафій», пов'язаних із Хрущовим та Брежнєвим.

Після війни, в міру того як демобілізувалися чи поверталися з евакуації комуністи, а також із вступом до партії нового поповнення її чисельність на Україні знову зросла й на 1950 р. становила понад 700 тис. Але вона все ж лишалася порівняно малою: з кожної тисячі населення лише 20 чоловік перебували в партії, в той час як середній показник по Союзу становив 30 комуністів на тисячу населення. Важливі зміни відбулися також в етнічному складі КПУ. Прагнучи стати часткою звитяжної Радянської держави, честолюбні українці стали виявляти більше, ніж будь-коли, прагнення до вступу в партію. Тому якщо у 1920 р. українці складали лише 19 % КПУ, то до 1958 р.— понад 60 %. Щоправда, на росіян і далі припадав непропорційно великий відсоток на найвищих рівнях, але й тут стала відчуватися присутність українців. Інша особливість післявоєнної Компартії України, як і Союзу, полягала в ЇЇ схильності залучати до своїх лав дедалі більшу кількість нової радянської інтелектуальної еліти. Відтак у 50-х роках щоп'ятий лікар і щотретій інженер були членами партії, порівняно з кожним тридцять п'ятим робітником і сорок п'ятим колгоспником. Після війни партія з усією очевидністю брала на себе роль глибоко вкоріненого «істеблішменту».

Українські комуністи могли бути задоволеними з того, як швидко відродилися вони після війни, але Сталін сподівався від них більшого. Порівняно з іншими регіонами Радянського Союзу відбудова промисловості на Україні відбувалася повільно, становище в надзвичайно важливому сільськогосподарському секторі республіки було катастрофічним, а націоналізм, особливо на Західній Україні, лишався ще далеко не викоріненим. Тому у березні 1946 р. Сталін знову послав свого «аварійного монтера» Кагановича замінити Хрущова на посаді першого секретаря КПУ. Малопопулярний Каганович не добився великих успіхів, і Микита Хрущов, який попри своє російське походження виявляв ознаки місцевого патріотизму, знову повернувся до Києва.

Найпомітнішим наслідком війни на урядовому рівні стала несподівана, хоч і дуже обмежена, поява України на міжнародній арені. У квітні 1945 р. за наполяганням Сталіна Україна та Білорусія були включені разом з СРСР до складу 47 країн — засновниць ООН. Головним мотивом Сталіна, як правило, вважають його прагнення отримати додаткові голоси в ООН (спочатку він вимагав надати право голосу кожній із 16 радянських республік). Однак є свідчення того, що цим кроком Сталін зреагував на гордість українців тією роллю, яку вони відіграли у розгромі нацистської Німеччини. Так чи інакше, але з 1945 р. при ООН діє українська місія. Згідно з радянськими джерелами, УРСР до 1950 р. стала також членом 20 міжнародних організацій і самостійно уклала 65 угод. Проте в ООН, як і в інших організаціях, Україна ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР. Коли у 1947 р. Великобританія звернулася до Радянської України з пропозицією встановити прямі дипломатичні стосунки, вона так і не отримала відповіді. Західні вчені дійшли висновку, що функції українського міністерства закордонних справ є чисто «церемоніальні, декоративні та символічні». Оцінюючи потенційне значення виходу України на міжнародну арену, Ярослав Білінський пише: «Міжнародне представництво Української РСР разом з її гімном, державним прапором, міністром закордонних справ, без сумніву, належить до категорії радянських конституційних прикрас… Коли б режиму вдалося послабити український націоналізм, його не змогли б тоді оживити ніякі конституційні положення. Якби ж зробити цього він не зміг, такі барвисті прикраси, як міжнародне. представництво, живили б думку, а в сприятливих умовах могли б послужити поштовхом до дії».

Поглинення Західної України

З 1654 р., коли царі стали неухильно поширювати контроль над Україною, українці існували у двох окремих світах: тому, де правили росіяни, й тому, де правили поляки чи австрійці. Розбіжності між двома українськими суспільствами, як ми могли спостерігати, в багатьох випадках заходили далеко далі відмінностей у політичних системах і грунтувалися на значних історичних, культурних, соціально-економічних і психологічних підвалинах. У результаті другої світової війни дихотомія «Східна/Західна Україна» нарешті перестала існувати, принаймні на політичному рівні. Після війни (період між 1939 і 1941 рр. виявився надто коротким, щоб залишити тривалі сліди) радянський режим усіляко намагався привести західних українців у відповідність із радянською системою та їхніми східними співвітчизниками. Процес такого злиття двох розділених гілок українського народу був не лише важливим аспектом післявоєнного періоду, а й подією епохального значення в історії України.

Для здійснення своїх цілей радянський режим мав велику перевагу військової й політичної сили. І все ж перед ним поставало складне завдання, оскільки на Західній Україні він мав справу з вороже настроєним до себе суспільством: греко-католицька церква, ця головна західноукраїнська установа, цілком очевидно не узгоджувалася з новим режимом; селяни, що серед західних українців становили величезну більшість, жахалися перспективою колективізації; молодь, багато представників якої сповідували націоналізм, убачала в СРСР свого найлютішого ворога.

Ліквідація греко-католицькоі церкви. Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та