Генрік Сенкевич - Quo vadis

Згадували, що серед легіонів не раз уже, ще за попередніх імператорів, траплялися заворушення, які, одначе, придушувалися, не призводячи до зміни влади. Так, за Тиберія Друз приборкав бунт паннонських легіонерів, а Германік – надрейнських. «Хто б зрештою, – говорили люди, – міг після Нерона прийти до влади, коли всіх майже нащадків божественного Августа винищено за його правління?» Інші, дивлячись на колосальні статуї, що зображували його як Геркулеса, мимоволі думали собі, що ніяка сила такої могутності не зламає. Були й такі, що відтоді, як виїхав до Ахайї, сумували за ним, бо Гелій і Полікліт, яким доручив правити Римом та Італією, правили ще кривавіше за нього.

Ніхто не був певен за своє життя та майно. Закон перестав охороняти.

Погасла гідність людська й доброчесність, послабилися родинні зв'язки, а знікчемнілі серця не сміли навіть сподіватись. Із Греції доходило відлуння про нечувані тріумфи імператора, про тисячі вінків, які здобув, і тисячі переможених суперників. Світ видавався суцільною кривавою і блазенською оргією, але водночас укорінювалася думка, що надійшов край чеснотам і важливим справам, настав час танців, музики, розпусти, крові й що надалі так уже й мусить іти життя. Сам імператор, якому бунт відкривав шлях до нових грабунків, не вельми турбувався стосовно бунтівних легіонів і Віндекса, й навіть нерідко радість свою з того приводу виявляв. Із Ахайї не хотів також виїжджати, і лише коли Гелій повідомив йому, що подальше зволікання може призвести його до втрати влади, вирушив до Неаполіса.

Там знову грав і співав, пропускаючи повз вуха вісті про все більш загрозливий перебіг подій. Даремно Тигеллін розтлумачував йому, що раніше бунти легіонів не мали вождів, тепер же стоїть на чолі муж із давнього роду аквітанських королів, а до того ж воїн славний і досвідчений. «Тут, – відповідав Нерон, – слухають мене греки, що єдині слухати вміють і єдині достойні мого співу». Говорив, що першим його обов'язком є мистецтво і слава. Але коли врешті дійшла до нього звістка, що Віндекс назвав його кепським артистом, зірвався й виїхав до Рима. Рани, завдані йому Петронієм, які загоїло перебування в Греції, роз'ятрилися в його серці, й хотів у сенаті шукати справедливості за таку нечувану образу.

Побачивши по дорозі групу, відлиту з бронзи, яка зображувала галльського воїна, поваленого римським вершником, сприйняв це за добру прикмету, й відтоді, якщо згадував бунтівний легіон і Віндекса, то лише для того, щоб із них посміятися. В'їзд його до міста затьмарив усе, бачене досі. В'їхав на тій самій колісниці, на якій колись Август справляв свій тріумф. Зруйновано одну арку цирку, аби звільнити прохід для процесії. Сенат, вершники й неозорі натовпи вийшли йому назустріч. Мури дрижали від вигуків: «Привіт, Августе, привіт, Геркулесе! Привіт, божественний, єдиний, олімпієць, піфієць, безсмертний!» За колісницею несли здобуті ним вінки, назви міст, у яких тріумфував, і виписані на таблицях імена майстрів, яких переміг. Нерон сам був у захваті й запитував схвильовано августіанів, які його оточували, що є тріумф Цезаря в порівнянні з його тріумфом. Думка, що в кого-небудь зі смертних сміє здійнятися рука на такого метра-напівбога, в голові його не знаходила місця. Почувався істинним олімпійцем і через це – в безпеці. Запал і шаленство натовпів збуджували його власний шал. Ось чому видатися могло того дня, що не тільки імператор і місто, але весь світ збожеволів.

Під квітами та стосами вінків ніхто не вмів побачити прірви. Одначе ще того ж вечора колони й мури храмів укрилися написами, в яких перераховувалися лиходійства імператора, були погрози йому близькою розплатою й кепкування з нього як з артиста. Із уст в уста передавалася фраза: «Доти співав, аж поки півнів розбудив»[386]. Тривожні вісті почали кружляти містом і розросталися до потворних розмірів. Неспокій охопив августіанів. Люди в непевності, що покаже майбутнє, не сміли вимовити побажань надії, майже не сміли відчувати й думати!

А Нерон жив і далі тільки театром і музикою. Захоплювали його щойно винайдені музичні інструменти і новий водяний орган, який випробовували на Палатині. Здитинілим і нездатним до якогось рішення або дії розумом уявляв собі, що далекосяжними намірами вистав і видовищ відверне небезпеку. Прибічники, бачачи, що замість турбот про казну та військо дбає лише про влучні слова для зображення жахів, почали втрачати голови. Інші, одначе, припускали, що тільки заглушає відчуття тривоги в собі та в інших цитатами, маючи в душі неспокій. Із цієї причини його дії стали гарячковими. Щодня тисячі намірів з'являлись у нього в голові. Іноді зривався, щоб запобігти небезпеці, наказував складати на повози цитри й лютні, озброювати молодих рабинь, як амазонок, і водночас зі Сходу стягувати легіони. Часом знову думав, що не війною, а співом упорається з бунтом галльських легіонів. І душа його тішилася тим видовищем, яке мало відбутися після задобрювання піснею солдатів: ось легіонери оточать його зі сльозами в очах, а він їм заспіває епінікій, після якого золотий вік почнеться для нього і для Рима. Часом знову вимагав крові; часом говорив, що погодиться на володарство у Єгипті; згадував віщунів, які пророкували йому панування в Єрусалимі, або розчулював себе думкою, що як мандрівний співак зароблятиме на хліб щоденний, і міста й країни шануватимуть у ньому вже не імператора, не володаря землі, а пісняра, якого не зродило досі людство.

І так метався, шаленів, грав, співав, змінював наміри, змінював цитати, перетворював життя своє і світу на якийсь недоречний, фантастичний і водночас жахливий сон, на верескливу виставу, що складалася з пихатих фраз, кепських віршів, стогонів, сліз і крові, а тим часом хмара на Заході росла і з кожним днем набирала сили. Чаша терпіння переповнилася, блазенська комедія, очевидно, добігала кінця.

Коли вісті про Гальбу і прилучення Іспанії до бунту дійшли до його слуху, оскаженів. Розбивав кубки, перекинув бенкетний стіл і почав видавати накази, яких ні Гелій, ні сам Тигеллін не наважувалися виконати. Перебити всіх галлів, які мешкають у Римі, потім підпалити ще раз місто, випустити звірів із віваріїв, а столицю перенести до Александрії – усе це видавалося йому діяннями великими, вражаючими і легкими. Та вже дні його всемогутності минули, й навіть спільники його колишніх лиходійств почали дивитися на нього як на безумця.

Смерть Віндекса та розбрат у лавах бунтівних легіонів, здавалося, все-таки знову переважать на чашах терезів на його користь. Уже нові бенкети, нові тріумфи й нові вироки обіцяно було в Римі, коли якось уночі з табору преторіанців примчав на змиленому коні гонець з повідомленням, що