Анрі Шарр'єр - Метелик

безперестану його лупцювати. Вони били його з п’ятої вечора до шостої ранку. Виявляється, щоб загнати людину в могилу, бити її треба довго! Час від часу вони робили перерву, допитуючись у колумбійця, хто його спільники, хто дав йому ложку, хто її нагострив. Той чоловік нікого не виказав, навіть коли йому пообіцяли, що перестануть катувати, якщо він про все розповість. Він багато разів непритомнів. Його приводили до тями, виливаючи на нього відро води. Кульмінаційний момент настав о четвертій ранку. Побачивши, що колумбієць уже не реагує на удари й тіло його навіть не смикається, кати перестали бити.

— Сконав? — спитав офіцер.

— Хтозна.

— Відв’яжіть його й поставте навкарачки.

Четверо солдатів поставили бідолаху на коліна та руки. Тоді один із катів шмагнув його нагаєм по сідницях. Від цього страшного удару в колумбійця вихопився нарешті болісний крик.

— Бийте далі, — наказав офіцер. — Він ще не сконав.

Колумбійця лупцювали до світанку. Однак він не помер від цих тортур, гідних середньовіччя, тортур, яких не витримав би й кінь. Коли нещасного перестали бити й вилили на нього кілька відер води, в нього ще вистачило сили з допомогою солдатів звестися на ноги. Він навіть постояв ще кілька хвилин сам. Тоді прийшов санітар із склянкою в руці.

— Випий проносне, — сказав офіцер, — тобі полегшає.

Колумбієць спершу завагався, потім одним духом вихилив рідину в склянці. Через хвилину він упав і вже більше не підвівся. Конаючи, він іще прошепотів: «Йолопе, вони ж тебе отруїли!»

Чи треба казати, що всі в’язні, у тому числі й ми, французи, поприкипали до місця. Ми були мов громом уражені. Це вдруге в житті мені захотілося вмерти. Мене так і поривало схопити рушницю, яку недбало тримав неподалік один солдат. Зробити це не дала лише думка про те, що мене можуть убити, перше ніж я встигну відтягти затвор і вистрелити в солдатів.

За місяць мулат знову повернувся до табору, й тут запанував страх. Одначе, мабуть, йому на роду було написано здохнути в Ель-Дорадо. Однієї ночі охоронець, повз якого проходив мулат, перехопив його.

— Ставай навколішки, — наказав йому солдат.

Мулат скорився.

— Молись, бо ти зараз помреш.

Солдат дав йому змогу проказати коротку молитву й тричі стрельнув з рушниці в нього. В’язні розповідали згодом, що солдат застрелив мулата, зненавидівши його тоді, коли побачив, як цей кат, мов дикун, бив бідолашних людей. Інші твердили, нібито мулат доніс командирам на солдата, заявивши їм, що він познайомився з ним у Каракасі й, мовляв, до служби у війську цей солдат був злодієм. Мабуть, цього солдата, вельми відважну й благородну людину, теж поховали неподалік від його жертви.

Через цю подію про нас поки що забули. До речі, решта в'язнів два тижні теж не виходила на роботу. Сільський лікар швидко загоїв Барр’єрові рану від багнета.

Тепер до нас ставляться шанобливо. Вчора Шапар поїхав до селища куховарити в директора колонії. Гітту й Барр’єра звільнили, бо з Французької Гвіани надійшло про нас повідомлення. У ньому говорилося, що ці двоє відбули своє покарання і їх випустили на волю. Я ж видав себе за італійця. Проте з Кайєнни прислали мої відбитки пальців назвали моє справжнє прізвище й повідомили, що мене засуджено на довічне ув’язнення. Таке саме пояснення надійшло й щодо Депланка, засудженого до двадцятирічного ув’язнення, та щодо Шапара. Директор каторги гордо повідомив нам про цю телеграму з Французької Гвіани.

— Одначе, зваживши на те, — сказав він, — що ви; не вчинили у Венесуелі нічого поганого, ми потримаємо вас іще трохи, а тоді випустимо на волю. Але для цього ви повинні сумлінно працювати й добре поводитися. Нам треба придивитися до вас.

У розмовах зі мною офіцери не раз нарікали на те, що в селі не вистачає свіжих овочів. Колонія має своє поле, але на ньому ростуть тільки рис, кукурудза та чорна квасоля. Я беруся посадити їм городину, якщо вони дістануть насіння. Вони згоджуються.

І ось перша вигода: мене й Депланка випускають із табору. А з нами й ще двох засланців, заарештованих у Сьюдад-Болі варі. Один з них парижанин, другий корсіканець. Для нас чотирьох поставили два дерев’яні будиночки й накрили їх пальмовим листям. У одному поселяюсь я з Депланком, у другому — двоє наших товаришів.

Ми з парижанином Тото робимо столи на високих ніжках і ставимо їх у корита з нафтою, щоб мурашки не дісталися до нашого насіння. Невдовзі маємо міцну розсаду помідорів, баклажанів, динь, квасолі. Потім пересаджуємо розсаду на грядки, бо мурашки їй уже не страшні. Розсаду помідорів ми весь час поливаємо.

— Поглянь, що це таке? — якось питає мене Тото. — Бачиш, як блищить цей камінчик. Помий його.

Тото дає камінчик мені. Він завбільшки з нутову зернину Коли ми його помили, він заблищав ще дужче, особливо там, де від нього відпала тверда глиняна кірка.

— Це часом не діамант?

— Припни язика, Тото! Ні до чого базікати, якщо це навіть і діамант. Може, нам пощастило натрапити на діамантові поклади? Сховай камінчика, зачекаємо вечора.

Вечорами я даю уроки математики одному капралові (тепер він уже полковник), який готується складати вступні іспити до офіцерської школи. Цього благородного й чесного чоловіка, з яким я дружу вже понад двадцять п’ять років, звуть Франсіско Болагно Утрера.

— Франсіско, що це таке?

— Діамант, — відповідає Франсіско, пильно оглянувши камінчик. — Сховай і нікому не показуй. Де ти його знайшов?

— На помідорній грядці.

— Дивно. А може, ти приніс його з водою із річки? Ти зачерпуєш відром з водою трохи піску?

— Еге ж, буває.

— Так воно і є. Ти зачерпнув діамант з Кароні. Тепер придивляйся добре — але роби це обережно — може, принесеш на грядку ще діамантів. Бо там, де знаходять один діамант, неодмінно мають бути ще кілька.

Тото береться до роботи. Він зроду так не працював. Зрештою двоє наших товаришів, яким ми нічого не розповіли, не витримують і кажуть:

— Тото, перестань так ішачити! А то ще надірвешся. До того ж ти носиш із річки на грядку більше піску, ніж води!

— З піском земля стає трохи м’якшою, друзі, — відповідає Тото. — І воду краще пропускає.

Незважаючи на наші жарти, Тото й далі тягає відра з водою одне за одним. Якось ополудні, коли ми сидимо в затінку, він падає з відром просто перед нами, а з висипаного піску визирає діамант завбільшки з дві нутові зернини. Оболонка на ньому теж подряпалася — інакше ми його не побачили б. Тото припустився помилки, одразу ж підібравши