Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

класику цієї традиції, від Росії дев’ятнадцятого століття до Франції двадцятого. Мене вивели з підземелля, щоб я міг відвідати семінари про Сореля і Жана-Поля Сартра. Ці люди є по-своєму високо-принципові й серйозні. Ба більше, вони мають ту якість, до якої Ґарсія Лорка застосовував термін duende — внутрішню силу, що запалює кров, мов порох, духовну міць, яка не пропонує, а наказує».

Я зустрівся з Кетлін у кафе й показав їй вирізки. Там було ще далі у такому ж дусі.

— Такстер має жахливу слабкість до гучних заяв, — сказав я. — Мабуть, я радше попросив би приставити мені до потилиці три пістолети, ніж сидів би на тих семінарах.

— Не будь до нього занадто суворий. Чоловік рятує своє життя, — відповіла вона. — Це й справді захоплива історія. А де він згадує про викуп?

— Ось… «сума в п’ятдесят тисяч доларів, що я, скориставшись цією нагодою, прошу моїх друзів і родичів внести за мене. У надії побачити моїх маленьких діточок…» — і все таке. «Таймс» годує своїх читачів усілякими сенсаціями. Сторінку публіцистики читає дуже розбещена публіка.

— Я не думаю, що терористи змусили б його написати звернення до світової громадськості, а потім застрелили, — сказала вона.

— Що ж, це було б не зовсім логічно. Але хто знає, що зроблять ці типи. Проте мені трохи полегшало. Гадаю, з ним усе буде гаразд.

Кетлін докладно мене розпитувала, цікавлячись, що я робитиму, якщо Такстер вибереться з халепи й коли моє життя стане спокійніше і впорядкованіше. Я відповів, що, можливо, зупинюся на місяць у Дорнаху, поблизу Базеля, у швейцарському центрі Штайнера, Ґетеанумі[307]. Мабуть, міг винайняти там будинок, куди Мері та Ліш могли би приїхати до мене на літо.

— Ти, певно, отримаєш чималеньку суму від продюсерів «Кальдофреддо», — сказала вона. — І, схоже, Такстер таки виплутається з халепи, якщо він справді у неї втрапив. З усього, що ти знаєш, його не тримають під замком.

— Це правда. А ще я збираюся поділитися з дядечком Вальдемаром і віддати йому всю Гумбольдтову частку.

— Як ти гадаєш, скільки тобі заплатять?

— Зо тридцять тисяч доларів, — відповів я. — Сорок щонайбільше.

Проте цей підрахунок був надто занижений. Барбаш урешті зобов’язав продюсерів виплатити вісімдесят тисяч. Вони також заплатили п’ять тисяч за прочитання Гумбольдтового сценарію і таки взяли опціон на нього. «Вони не можуть таке пропустити», — сказав Барбаш по телефону. Кантабіле був у той момент у кабінеті адвоката й щось голосно та наполегливо доводив.

— Так, він зі мною, — мовив Барбаш. — Він найупертіший сучий син, з яким я колись мав справу. Він діє за моєю спиною, він галасливий, а нещодавно ще й почав погрожувати. Справжня болячка. І якби це не ваш уповноважений представник, пане Сітрин, я б уже давно його виставив. Дозвольте я виплачу тих десять відсотків і позбудуся його.

— Пане Барбаш, дозволяю вам негайно виплатити його вісім тисяч доларів, — сказав я. — А які умови пропонують стосовно другого сценарію?

— Вони почали з п’ятдесяти тисяч. Але я заперечив: очевидно, покійний пан Флейшер таки справді щось мав. Щось сучасне, розумієте, про що я? Саме те, чого прагне тепер публіка. Мабуть, ви й самі це маєте, пане Сітрин. З вашого дозволу я скажу таке: гадаю, вам не слід зараз відмовлятися. Якщо погодитеся написати сценарій для нового фільму, я можу влаштувати вам бомбезну угоду. Ви б зробили це за дві тисячі доларів на тиждень?

— Боюся, мене це не цікавить, пане Барбаш. Я маю інші плани.

— Як жаль. Ви не передумаєте? Вони запитували багато разів.

— Ні, дякую. Ні, я зайнятий зовсім іншим, — відповів я.

— А як щодо консультації? — запитав пан Барбаш. — У цих людей повно грошей, і вони охоче заплатять двадцять тисяч баксів лише за те, що ви розумієте ідеї Гумбольдта фон Флейшера. «Кальдофреддо» підкорює світ.

— Не кажи на все «ні», — це був Кантабіле, який вхопив слухавку. — Послухай, Чарлі, я маю отримати частку і з другої речі, бо якби не я, нічого б не було. До того ж ти винен мені за переліт, таксі, готелі та їжу.

— Пан Барбаш оплатить твій рахунок, — сказав я. — А тепер забирайся, Кантабіле, наші стосунки наблизилися до кінця. Станьмо знову чужими людьми.

— Ах ти невдячний, завчений, дурний вилупку, — вигукнув він.

Барбаш відвоював телефон.

— Як ми з вами зв’яжемося? — запитав він. — Ви ще трохи пробудете в Мадриді?

— Можливо, я полечу в Альмерію на тиждень чи десь так, а потім повернуся до США, — відповів я. — У мене купа справ у Чикаґо. Побачитися з дітьми й поговорити з дядьком пана Флейшера. Коли я подбаю про ці необхідні речі й завершу кілька справ, то повернуся до Європи. Щоб розпочати інше життя, — додав я.

Запитайте мене про щось, і я вам усе розповім. Я й досі вичерпно пояснював свої наміри людям, яких вони анітрохи не цікавили.

* * *

Тож ось як було. Теплого квітневого дня Вальдемар Вальд і я, разом із Менашею Клінґером, перепоховали Гумбольдта і його матір, поряд, у свіжовикопаних могилах на цвинтарі Вальгалла. Здійснивши це належним чином, по-справжньому врочисто, я отримав дуже сумне задоволення. Гумбольдта погребли не на кладовищі для бідняків і волоцюг, а далеко звідси — у Детсвіллі, Нью-Джерсі, на одному з величезних місць поховань, що їх описував Кофриць, перший Ренатин чоловік, старому Майрону Свібелу в парильні лазні на Дивіжн-стріт. «Людей ошукують, — казав він про такі місця. — Не виділяють належної кількості квадратних метрів. Ви лежите там із коліньми під підборіддям, у куценькому савані. Хіба ви не заслуговуєте на те, щоб цілу вічність лежати випростаним на повен зріст?»

Поцікавившись цим питанням, я з’ясував, що Гумбольдтів похорон організував хтось із Фонду Беліші. Якийсь чуйний чоловік, підлеглий Лонґстафа, згадавши, що Гумбольдт колись був їхнім службовцем, забрав його з моргу й улаштував проводи від каплиці на Ріверсайд.

Тож Гумбольдтове тіло ексгумували і перевезли у новій труні через міст Джорджа Вашинґтона. Я заїхав по старих на Верхній Вест-Сайд, де вони нещодавно винайняли помешкання. До них приходила готувати і прибирати якась жінка, і старі влаштувалися як слід. Передаючи дядечку Вальдемару велику суму, я почувався неспокійно, і так йому й сказав. Він же відповів:

— Послухай, Чарлі, мій хлопче, — всі коні, яких я колись знав, відкинули копита вже багато років тому. І я б тепер навіть не тямив, як зв’язатися з букмекером. Тепер у старому кварталі самі пуерториканці. Все одно Менаша наглядає за мною. Я хочу сказати тобі, хлопче, що небагато молодих людей віддали