Джо Хілл - Пожежник

думаю, що варто було. Ризикнути, тобто. Байдуже, чи він би відповів взаємністю. Лиш би він від мене це почув.

— Він знав, — сказала Гарпер.

Звук, що видавали шини, змінився, — став нижчим та якимось порожнистим. Гарпер подумала, що вони, либонь, підіймаються вгору, виїжджаючи на І-95. «Будь-коли, — подумала вона. — Будь-коли. Будь-коли». Коли вони заїдуть на міст, пролунає металевий скрегіт. Його ні з чим не сплутати. Пропускний пункт був десь на третині шляху через міст.

— Шкода, що я не сказала йому цього зранку. Якщо машину спинять і знайдуть нас, то нагоди може більше й не бути, — промовила Гарпер. Її пульс пришвидшувався разом з вантажівкою. — Я дуже тебе люблю, Рене Ґілмонтон. Ти найчуйніша людина, яку я знаю. Сподіваюся, що буду схожою на тебе, коли виросту.

— О, Гарпер. Прошу тебе, ніколи не будь кимось, окрім себе самої. Ти прекрасна така, як є.

Почувся дзенькіт мосту, і вантажівка почала сповільнюватися.

Попри заплющені очі, Гарпер чітко уявляла собі цю картину: міст був завширшки у шість дорожніх смуг — три на південь і три на північ, дві з них відгороджував бетонний бар’єр. У старі-добрі часи можна було гайнути до Мейну без затримок, але минулої осені губернатор виставив контрольно-пропускний пункт. Щось обов’язково мало блокувати дві з трьох смуг, які вели на північ: поліцейські автівки, «гамві» або бетонний бар’єр. Скільки людей? Скільки зброї? Заверещали гальма. Вантажівка здригнулася, спинившись.

Затупотіли чоботи. Гарпер розчула приглушену розмову, яку зненацька перервав сплеск реготу — Джонового, подумалося жінці. Далі балаканина. Вона зауважила, що затримала подих, і примусила себе зробити довгий, повільний видих.

— Можна взяти тебе за руку? — прошепотіла Рене.

Гарпер намацала у темряві теплу м’яку долоню Рене і стиснула її.

Двері відсіку прочинилися на чверть дюйма.

Гарпер затамувала подих. Вона подумала: «Зараз. Зараз сюди зазирнуть». Вони з Рене завмерли під чохлом, у проміжку серед вогнегасників. На думку Гарпер, усе було максимально просто. Якщо вони полізуть дивитися за вогнегасниками, усі помруть. Якщо ж ні, то всі переживуть цей ранок.

Дверцята прочинилися ще на чверть дюйма, і Гарпер загадалася — дещо роздратовано — якого хріна чувак просто не розчахне їх.

— О, Боже, — промовила Рене, втямивши все на якусь частку секунди раніше за Гарпер.

Гарпер присіла на ліктях, її серце шалено калатало.

Дверцята відчинялися не ззовні. Їх відчиняли зсередини. Містер Трюфель висунув голову надвір, у ясний ранок. Він посунув плечима вперед, штовхаючи двері ще на шість дюймів, а тоді зістрибнув: «Дякую, що підкинули, малеча, тут моя зупинка».

Рене так сильно стискала Гарпер за руку, що в неї заболіли пальці.

— О, Господи, — зашепотіла Рене. — О, Боже.

Гарпер вивільнила руку і зіпнулася навколішки, щоб визирнути за вогнегасники. Вона побачила шматочок небесної блакиті, яка десь на горизонті перетворювалася на білість, і сірий вигин моста, що тягнувся назад до земель Нью-Гемпширу.

Вздовж узбіччя вишикувалися вервечкою уламки автівок, тягнучись до самого початку моста й далі. Всього там стояла, можливо, сотня покинутих машин: усі авто, що намагалися прорватися крізь блокаду і зазнали невдачі. Каркаси автомобілів, лобове скло, дверцята — усе було поцятковане дірками від куль.

Спереду вантажівки до них долинули голоси.

— Та ти знущаєшся. Коли востаннє вона була в експлуатації?

Гарпер обережно підняла один з вогнегасників і посунула його вбік. Він стиха дзенькнув.

— Ні, Гарпер, — зашепотіла Рене, та цього разу Гарпер голосування проводити не збиралася. Якщо кіт вийде на видне місце, це приверне увагу до заду вантажівки.

Вона посунула ще один вогнегасник. Дзеньк.

— О, та ми завжди вивозимо її на Четверте липня. Лупашимо дітлахів зі шланга, збиваємо з ніг, вони собі місця від радості не знаходять, — лаконічна південно-мейнська говірка лунала десь спереду вантажівки. Голос здавався віддалено знайомим. — Вони би си не тішилися, якби ми увімкнули повну моцність. Тоді б ті шестирічки десь на деревах би роздуплялися.

У відповідь пролунав вибух схвальної реготні, принаймні від півдюжини чоловіків. І раптом Гарпер осяяло, хто саме їх забалакував. Бувалим морським вовком, який травив байки, був ніхто інший, як Пожежник, що пробував наслідувати голос Дона Льюїстона.

Вона прочинила дверцята і висунула голову в сонячний день.

У повітрі пахло рікою: приємний мінеральний запах, за яким вчувався слабенький аромат гниття. Позаду вантажівки нікого не було, всі вартові зібралися біля кабіни. Праворуч, навпроти них, стояла порожня біла будка з плексигласовими вікнами. На вкритому пластиком столі шипіла й потріскувала СіБі-рація.

— Передок у тебе виглядає побитим. Наїхав на щось? — запитав один з вартових.

— О, та це було кілько місяців тому. Думав, що на жопську вибоїну наїхав. А виявилося, що то був «пріус» з кількома паяльниками всередині. Упс!

Знову регіт, цього разу гучніший.

Містер Трюфель підвів голову, зиркнувши з дороги на Гарпер, примружив очі, позіхнув, а тоді завів задню лапу і заходився лизати свої волохаті яйця.

— Щось я не бачу тебе в контрольному списку, — промовив хтось із вартових. Ворожим його тон не здавався, але й від сміху чоловік не заходився. — У мене тут є список усіх вантажівок, яким дозволено їхати на північ. Твоїх номерів немає.

— А глянути можна? — запитав Пожежник.

Зашурхотіли папери.

Гарпер опустила одну ногу на асфальтовану дорогу, поволі злізаючи бампером.

Вервечка обстріляних автомобільних каркасів тягнулася й тягнулася, опускаючись дорогою до початку мосту і зникаючи з очей. Гарпер розгледіла «універсал», лобове скло якого було поцятковане дюжиною дірок від куль. До заднього сидіння було пристебнуте дитяче крісло.

— О, тутки, — промовив Пожежник. — Оце-от. Ось-де моя красуня.

Гарпер здалося, що на якусь секунду акцент Джона прорвався, і вона задумалась, чи ще хтось це помітив.

— «Студебекер» тисяча дев’ятсот шістдесят третього року? Я не знавець, звісно, але щось і близько не схоже, що ця пожежна була вироблена у шістдесят третьому.

— Йой, та звісно ж, що ні. Не шістдесят третього. Тридцять шостого. Переплутали дві цифри. Ще й номерний знак, курва, не той. Скорше за все, то старі номери. Їх замінили на антикварні три... бляха, чи чотири? Мінімум чотири роки тому.

— Комусь за це гівна перепаде, — зітхнув чоловік.

— Угу. На рахунок цього жодних сумнівів, — відказав Пожежник. — Ай, та в сраку це. Якщо комусь мусить перепасти, то чом би не мені? Та й що вони мені ото зроблять? Якщо їм захочеться влаштувати прочуханку, доведеться пхатися на північ, у Мейн, і шукати мене там. Давай ручку. Я впишу правильні номери.

— Зробиш це?

— Ага. Навіть автографа поставлю.

— Чуєш, Ґлене? Може, хочеш я по Сі-Бі передам? — запитав хтось інший. Судячи з голосу, то був якийсь юнак, у якого ще навіть голос