Соломія Павличко - Теорія літератури

Значною мірою він є самоповторенням, свідомим самопереказом. Перші двадцять вісім лекцій викладають найголовніші ідеї, уже висловлені в низці попередніх праць. Про хибні дії йшлось у «Психопатології щоденного життя» (1904), про сни та сновиддя — у «Тлумаченні снів» (1900), про теорію сексуальності — у «Трьох есеях із теорії сексуальності» (1905), про теорію неврозів — в «Аналізі випадку істерії» (1905) тощо. «Вступ до психоаналізу» до двадцять дев’ятої лекції відображає перші два десятиліття психоаналізу. В них багато літературних прикладів і посилань, що не дивно, адже в цей час Фройд написав більшість своїх праць із питань літератури та мистецтва.

В лекціях 29—35 знаходимо деяку корекцію теорії сновидь. Лекція тридцять друга поглиблює вже проаналізований раніше в цьому ж курсі феномен страху, доповнюючи його викладом теорії інстинктів, які Фройд називав «нашою міфологією». Йдеться про інстинкти життя та смерті, концепція яких найкраще відома з праці «По той бік принципу задоволення» (1920). Лекція тридцять перша тлумачить психічну структуру особистості, визначальний компонент його вчення. Тут Фройд викладає найцікавіше доповнення, яке він зробив до психоаналізу в пізніший період своєї дільності, а саме — концепцію ego, id та superego, або Я, над-Я і Воно. (Найвідоміша праця на цю тему — «Я і Воно», 1923.) Тридцять третя лекція, «Жіночість», цікава хоча б тим, що вже за нашого часу стала найвідомішим об’єктом феміністичної критики.

І хоча до курсу лекцій не ввійшли всі Фройдові ідеї (цілком поза ним залишилися його концепції культури та релігії), все ж із них справді найкраще розпочинати засвоєння Фройда нашою культурою. Книжка безперечно засвідчує, що українська наукова мова цілком до цього готова. Переклад Петра Таращука звучить бездоганно.

Фройда традиційно ставлять в один ряд із найвидатнішими умами нашого віку, такими, як Айнштайн. Мішель Фуко назвав його найбільшим поряд із Марксом творцем дискурсивності. Такого роду визначення можна нанизувати до нескінченності. Як і список класиків літератури XX століття, котрі зазнали глибокого впливу Фройда. За словами сучасного австрійського філософа Вільгельма Крауса, численні письменники наближалися до великого відкриття підсвідомості з різних боків. Однак саме Фройд перший чітко сформулював центральне нове поняття й «задав наступним революціям — літературним і художнім — їхню ідентичність».

У тридцять четвертій лекції Фройд говорить: «Я сказав вам, що психоаналіз постав як терапія, але привернути ваш інтерес до нього я прагну не тому, що це терапія, а тому, що він розкриває правду, допомагає дійти висновків, які найбільше стосуються людини, її єства, вказує на зв’язки, що існують між найрізноманітнішими видами людської діяльності».

Сто років тому Фройд почав збурювати суспільний спокій і донині робить це, хоча зрозуміло, що сьогодні найактуальніше звучать уже не ті аспекти його вчення, які видавалися центральними на зламі віків. Одначе спровокована психоаналізом революція не закінчилася. А в нашій культурі вона, по суті, ще й не починалася. Сподіваюся, ми стоїмо на її порозі.

1998

Introduction (Two lands, new visions: Stories from Canada and Ukraine)

The world of literature, unlike a literary textbook, is always a world of creative chaos, an absence of logic. Ukrainian literature is no exception. The biggest paradox is unfolding today: contemporary literature, that which is being written after 1991, the year independence was obtained, has lost its optimistic and romantic tone. Nobody yearned for independence as much as writers; however, literature today has lost its bearings. The writers of the older generation are stressed out, and some have even stopped producing; young writers wallow in depression and pessimism: they view the world through the eyes of the grotesque and satire. Writers have largely lost interest in social issues, which were their age-old concern, and instead delve into self-reflection, cue in narcissistically on their bodies, and explore their sexuality — frightening conservative nationalists who are still convinced that Ukrainians had their origins in Immaculate Conception.

After independence, the writer’s role in Ukrainian society altered radically. The Ukrainian writer was born over a thousand years ago as a chronicler, noting the events of Kyivan Rus. Following the Byzantine style, the writer had little leeway. The important thing was accuracy, a minimum of individuality, and strict adherence to canons. In time things changed. Five hundred years passed, and monks had taken to writing philosophical tracts and comedies, and hetmans (Cossack rulers such as Ivan Mazepa) wrote poetry.

Two hundred years ago the Ukrainian writer came into a new role: that of educator, preacher, builder, prophet, servant of an idea, fighter for the freedom of Ukraine, a country which at that time had been divided between two mighty empires — the Russian and the Austro-Hungarian. And although this new, beginning coincided with Romanticism and was heavily influenced by it, there was nothing idyllic about the predicament of Ukrainian literature in this period. This was not the struggle for freedom a la Byron, who in a theatrical gesture ordered a helmet of an ancient Greek warrior en route to liberating Greece. In Ukraine there were enormous losses and suffering: prison and censorship under Russian rule, which entailed the banning of the language itself, not only individual works. Then came the Soviet period with its mass executions, prison camps, and the gulag. The ten-year forced conscription, in the nineteenth century, of Taras Shevchenko into the tsarist army (which he served in the deserts of Central Asia) because of derogatory lines about the empress, and the death in Soviet camps some fifteen years ago of another poet, Vasyl Stus, defined the scale of values of Ukrainian literature in the last two centuries.

Now everything has changed. Writers have lost their role as political and spiritual leaders. This change has greatly influenced individual styles and genres, the short story in particular.

The contemporary Ukrainian short story does not resemble classic national instances of the genre, which is, by the way, the leading genre of fiction, in the sense of masterpieces created by predecessors. One can affirm without hesitation that the contemporary short story is undergoing a time of experiment that never occurred before. The main tendency of these experiments lies in the furious destruction of the old form, the old content, the old language, the sense of writing, and sometimes even the sense of the author’s own «I.»

The next peculiarity of