Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

друге видання перших двох томів, здійснене видавництвом «Вік» у Києві в 1910 р., пе менш авторитетне, ніж перше: «Хоч це видання друкувалося вже після авторової смерті, але текст його було виправлено чи виготовлено до друку на підставі авторових матеріалів»,— писав Ол. Дорошкевич (Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Вибрані твори. Вид. друге. X.— К-, 1930, с. 191). Однак тут же вчений застеріг: «Та й це видання [...] нічим істотним не різниться від першого повного видання, друкованого в Одесі 1897 р. (тт. І і II), безперечно, вже за найближчої участі й за доглядом автора» (там же).

Готуючи до друку в цьому виданні тільки три п’єси — «Бурлака», «Безталанна» і «Сто тисяч», Ол. Дорошкевич уперше став на наукову основу, зацікавившись різними редакціями цих п’єс, відмінності яких зумовлювались двома найголовнішими мотивами: критичним ставленням самого

автора (чи сторонніх людей) до первісної редакції п’єси і вимогами царської цензури. Має рацію Ол. Дорошкевич, стверджуючи, що «його (І. Карпенка-Карого.— Р. П.) первісні ескізи й автографи дали б багато цікавого, тобто того, що вийшло безпосередньо з душі, а не під сухою вказівкою цензора» (там же, с. 193).

На жаль, особистий архів І. К. Карпенка-Карого зазнав трагічної долі: «Під час пожежі па хуторі згорів амбар, в якому було поставлено величезну скриню з різними паперами Івана Карповича. Загинули всі чернетки написаних ним п’єс і різні плани щодо нових тем та героїв» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. К., 1957, с. 348—349).

Зазначивши, що за відсутності автографів (такі були хіба що в пізніших п’єс — «Хазяїн», «Гандзя», «Суєта», «Житейське море») інтерес становлять збережені цензуровані списки п’єс, Ол. Дорошкевич зробив слушний висновок: «Все ж ці цензуровані примірники — не автографи, і до того писані часто примусово, за цензорськими вказівками» (там же, с. 193). Тому за основу свого дослідження брав друковані тексти з видань 1897— 1910 рр. і тільки деякі найцікавіші варіанти подавав з рукописних джерел.

Але серйозною вадою видання, підготовленого Ол. Дорошкевичем, було свавільне редакторське втручання в текст, заміна слів, вилучення окремих реплік, передусім в комедії «Сто тисяч».

Дальший крок у науковому виданні творів І. К. Тобілевича було зроблено шеститомним зібранням: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Твори. Редакція Я. Мамонтова. Примітки П. Тиховського. К., 1929—1931, т. 1—6. У передмові до першого тому Я. Мамонтов пояснював, що в основу свого видання він поклав п’ятитомник «Драм і комедій» (1897—1905), оскільки це видання «здається, задовольняло автора (так принаймні говорить С. В. Тобілевич у листі до мене од 4 листопада 1927року)» (Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Твори. К-, 1929, т. 1, с. 5). «При розподілі матеріалу ми не дотримувалися хронологічного принципу, як не дотримувався його і автор у попередньому виданні. Це тому, що І. Тобілевич, як відомо, почав свою драматургічну діяльність уже літньою людиною (на четвертому десятку) і на його творчості зовсім не відбилися різні фази індивідуального розвитку, як то буває у письменників, що починають писати за юнацьких літ. Хронологічний порядок творів І. Тобілевича не давав би можливості добрати матеріал окремих томів ні тематично, ні стилістично. А тому ми будемо дотримуватися його лише в рамках окремих томів, але самі томи будемо добирати й чергувати — скільки це можливо — за принципом стилістичним» (там же).

Практично це вийшло так: перший, другий, почасти третій томи склали п’єси романтичного характеру («Бондарівна», «Паливода XVIII ст.», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Гандзя» — т. 1; «Підпанки», «Наймичка», «Безталанна»* «Батькова казка» — т. 2; «Бурлака»* «Розумний і дурень», «Чумаки», «Сава Чалий» — т. 3), причому в першому томі — романтика історична, в другому та почасти в третьому — побутова або історично-побутова; в третьому томі — історичні та побутові п’єси, де порушуються соціальні і психологічні теми, а суто романтичні проблеми відсунуто на другий план; четвертий і п’ятий томи складаються з реалістичних п’єс, які становлять кульмінаційну точку в драматургії І. К. Тобілевича («Сто тисяч», «Понад Дніпром», «Хазяїн» — т. 4; «Мартин Боруля», «Суєта», «Житейське море» — т. 5).

У шостому томі видруковапо мемуари С. В. Тобілевич «Життя І. Тобілевича», дослідження Я. Мамонтова «Драматургія І. Тобілевича», складену П. Тиховським бібліографію творів І. К- Тобілевича, а також «Записку до з’їзду театральних діячів», кілька листів драматурга і його послужний список.

У передмові Я. Мамонтов заявив: «Авторський текст ми всюди зберігаємо непорушно. Коли ж трапляються такі місця, що надто ріжуть вуха сучасникові, то виносимо їх у додатки та примітки до кожного тому, де точно зазначаються найважливіші текстуальні зміни» (там же, с. 6).

Незважаючи на ці застеоеження й обумовлення, такий принцип підготовки текстів усе ж таки не відповідав науковим текстологічним засадам, що було цілком очевидним для едиційної практики початку 30-х років. Тому однотомне видання «Вибраних творів» з передмовою С. Щупака і анонімними примітками, ішнущспе Державним літературним видавництвом (К-, 1936), до якого включено п’єси «Бурлака», «Мартин Боруля», «Не так пани, як підпанки», «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта», декларувало в преамбулі до приміток: «Років 1897—1904 вийшла майже повна збірка його «Драм і комедій»; це видання, що друкувалось з рукописів автора, має значну документальну цінність; за втратою автографів більшості п’єс воно й повинно бути покладене в основу даного видання. Проте, не обмежившись цим, ми перевірили текст за всіма приступними нам друкованими виданнями, в деяких випадках цензурними рукописами, а то й автографами» (Карпенко-Карий (Тобілевич) І. Вибрані твори. К., 1936, с. 581).

Можливо, анонімний упорядник саме так і вчинив, як заявив, але насправді тексти п’єс у цій збірці вміщено зі значними купюрами. Примітки засвідчують, що автор серйозно поставився до свого завдання, він володів значним документальним фактажем, порівняно з видавцями шеститомного зібрання творів І. К. Карпенка-Карого Я. Мамонтовим і П. Тиховським, які не знали цензурованих списків, що зберігаються в Ленінградській державній театральній бібліотсчіі ім. А. IV Луначарського, та цензурних документів, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві СРСР у Ленінграді (далі — ЦДІА СРСР у Ленінграді). Цілком можливо, що автором цих приміток був історик українського театру П. І. Ру-лін, який незадовго перед тим подав грунтовні примітки до «Вибраних творів» і «Творів» у 6-ти томах М. Л. Кропивницького і якого саме 1936 р. було піддано репресіям. Очевидно, на тому етапі можна було зняти тільки його прізвище і не розсипати набору.

Наступного, 1937 р., видання було повторене, але вже без приміток взагалі і без вступної статті С. Щупака, якого теж спіткала сумна доля.

На жаль, наступні видання вибраних