Ая Кучер - Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер

- Твій начальник просив нагадати, що ти сама від нього втекла, - Мирон погладжує моє підборіддя. - Набралася досвіду і перейшла в іншу фірму. Я все ще ображений.

- Це було три роки тому!

- Нічого не знаю. Зробиш мені розрахунки ввечері?

- Зроблю, звісно.

У Мирона немає проблем із тим, щоб попросити мене про допомогу. А я з радістю допомагаю. Роботи справді додалося відтоді, як Олена, яка останні роки очолювала всю бухгалтерію, втекла в декрет. Але це не така вже й катастрофа.

Шварц не полишає надії переманити мене назад, але більше жартома. Він поважає моє рішення працювати окремо. Розуміє, що я не хочу знову звужувати мій світ.

- Рус!

Скрикуємо одночасно, коли малюк підбігає надто близько до води. Мирон продовжує сидіти, але його тіло напружується, готове будь-якої секунди кинутися витягувати цього плавця.

Син слухняно розвертається, поспішає до нас. На ходу перевіряє, чи не загоїлися чудесним чином його обдерті лікті, страдницьки зітхає. Господи, який він у мене гарненький.

- Тато-Мир! - Рус простягає стиснутий кулачок, Мирон стукається об нього своїм. - А ти знаєш, де я сьогодні був із татом?

Син знову забирається на мої коліна, змушуючи Шварца розтиснути обійми. Моститься так, щоб не зачіпати мій живіт. Головою впирається в коліно Мирона, і починає розповідати.

Я боялася, що дитині буде складно пояснити, чому її тато живе окремо, а інший чоловік тепер з нами. Адже я ніколи не хотіла, щоб Діма залишився осторонь. Він батько і намагається з усіх сил, щоб не втратити цей статус.

Тому намагалася акуратно і м'яко пояснити Русу, що таке буває. А мій тямущий малюк визначив усе сам. Знає, що в нього є рідний тато, який забирає його на вихідні, а є тато-Мир, який мамин чоловік і живе з нами.

Руслан це сам придумав і ввів у побут, вирішивши, що так йому зручніше.

- Ось таке морозиво! - син широко розставляє руки вбік. - Уявляєте?

- Прямо таке? - усміхаюся. - Значить, тепер тобі солодкого довго не можна?

- Ну, тоді не таке. Трохи менше. Я б з Аліною поділився, але вона все не вилазая!

- Вилазить, - поправляю автоматом. - Сонечко, твоя сестричка тільки через кілька місяців народиться. Десь перед твоїм днем народження.

- Але ж вона вже є? Ти з нею розмовляєш! І вона штовхається постійно. Це як так, тату-Мир?

Син з надією дивиться на Шварца, сподіваючись, що той пояснить зрозуміліше. А Мирон із благанням дивиться на мене. Бо чоловік намагається підібрати правильні слова для дитини, але це все одно для нього складно.

Не те щоб він не старався. Звичайно, Мирон дуже старається, допомагає з Русом. Інакше я б і заміж не вийшла за Шварца, якби сумнівалася, що він мою дитину прийме.

Просто чоловік настільки звик розмовляти з дорослими й далекий від дитячого світу, що кожне таке безневинне запитання вганяє його в паніку. Особливо з урахуванням того, що Рус трохи гаркавить.

Я розумію ідеально, навіть не помічаю, а ось Шварцу іноді потрібно підказувати. Чоловік може цілу ніч ліпити саморобку в садок для Руслана, але з розмовами складніше.

Хоча, Господи, пам'ятаю я ту саморобку осінню.

Я хрестилася, а викладачка хвалила, що дитина все робила сама.

Ми вдвох зі Шварцом намагаємося пояснити малюкові, як з'являються дітки й що потрібен час, щоб його сестричка була з нами. Той, здається, починає розуміти. Але під кінець його нижня губа починає тремтіти, а на очах з'являються сльози.

- Рус, що таке? - миттю притискаю до себе сина. - Щось болить?

- Це просто несправедливо, - схлипує. - Алінка... Нечесно.

Серце стискається від думки, що син може ревнувати. Почуватися погано через те, що ми з його татом більше не разом, а з батьком сестрички - разом. Або раптом подумав, що тепер він не потрібен?

Господи, невже я сказала щось не так?

- Мамо, - вимовляє тоном "ну як ти не розумієш", сам витирає сльози. - У мене два тати, а в неї буде тільки один. Це виходить, що її любитиме менше людей. Ой, а ще діда з бабою! Уже три...

- Милий...

- Мені треба подумати.

Рішуче підіймається на ноги. Подумати - це ходити навколо дуба, потираючи підборіддя. Точно в дідуся підгледів, ще й зітхає по-старечому, наслідуючи в усьому.

- Він - твоя копія, - Мирон усміхається, притягуючи мене назад до себе.

- Хіба? - зовнішністю син точнісінько як Діма, тільки очі мої.

- Упевнений, він уже в голові перебирає всіх знайомих людей і рахує, як вирівняти відсоток любові до нього і до сестри.

- Він не знає про відсотки ще.

- Ну, поштучно буде.

А в цьому я навіть не сумніваюся. Але серце теплотою наповнюється, коли я бачу, яким милим і добрим росте мій хлопчик. Я дуже боялася, як він відреагує на поповнення в нашій родині, але, здається, все йде добре.