Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

на Чорногору. Він, однак, пильно роззирався навколо, чи не побачить десь жандармського багнету, бо хто ж міг знати? Ані живої душі, ані собаки навколо. Мандат радів подвійно: яке ж це щастя, що так лиє. Разом зі своїми манатками він все ж пошукав сховку від зливи. Перескакуючи з колоди на колоду, він видряпався по драбинці на досить високий і довгий поміст. Там звіддаля побачив якусь круглу бочку, перевернуту, але достатньо засмолену, він похапцем заліз до бочки, як пес до буди. Церковні дзвони пробили якусь годину. Мандат не розумівся на годинниках, але тішився, що церкви його вітають. Підстелив ліжник, промоклий, але як би там не було — грубий, огорнувся у манту, натягнув каптур на голову і відразу ж заснув.

Його розбудив дошкульний холод, він тремтів від того, що цілий був мокрий. Де б це зігрітися? Хіба-що пробігтись по помосту. Він визирнув з бочки. День вже був світлий, але дощ все хляпав, хляпав.

І що це за диво? По помості ходила розміреним кроком панночка під парасолею, така панночка, що аж любо. І для чого це їй? Ходила і мокла сирітка. Може це й соромно зачіпати незнайому, може й правила такі, що не можна зачіпати панночок з високої кості? Але як же не запросити, щоб сховалась, щоб не мокла бідненька? І як це з нею заговорити? Та як би інакше — по-панському, по-коломийськи, так, як він чув на плебанії, так, як розмовляє двірський лісник пан Розвадовський. Він висунув голову з бочки, посміхався якнайввічливіше:

— Панночко делікатна, вибачте, що прошу, це не те, щоб я вас зачіпав, нехай мене Бог боронить, щоб я мав вас за якусь таку. Не гнівайтесь, прошу, ходіть до бочки, бо мокро.

І диво не диво, от що може панська мова! Панночка зрозуміла, промовила також по-панському, по-коломийськи.

— Добре, мій хлопчику, чому б і ні.

Панночка пишна, колихалась на своїх стегнах, дещо піднесла червону спідничку, склала парасолю і засунулась до бочки. Відразу зрозуміла, що Мандат тремтить від холоду, не дбаючи про спідничку, вони присунулася досить близько і сказала, як стара знайома:

— Ви змерзли, треба загріти. Мене звати Роза.

Мандатові трохи відібрало мову, але відразу ж віддало:

— Мене звати Петрисько, а ви панночко звідки, з Коломиї?

— Саме з Коломиї, — радісно відповіла панночка.

Мандат зрадів, що вона втішилась, а панночка оглянула його уважно і сказала:

— Ах, як гарно, Петрисько, а гроші у вас є?

— Ні, панночко люба, грошей немає, але Пан Бог дасть, бо я привіз дерево, а далеко в горах я залишив жінку і дітей.

— Жінка далеко, то присувайтеся ближче.

— Нехай мене Бог береже, панночко, щоб я пастирського стану до вас, до такої панночки, зухвало пхався.

Панночка підсунулась ще ближче, сама влазячи на коліна, ніжно заохочувала:

— Ну, то ходімо до священика.

Мандат не повірив вухам.

— До священика, чого?

— Грошей у вас немає, жінка далеко, то що ж робити? Священик, шлюб.

— Чуєте, панночко, я жонатий на віки, я вже присягав у церкві.

— То яка проблема, можна і тут присягнути, для цього і є священик.

Мандат намагався відсунутись від панночки, але встелена ліжником бочка була зовсім тісною. Він обурився:

— Дві жінки — це смертельний гріх, це пекло і кримінал також.

Панночка чемно пояснювала:

— В одній країні дві жінки — це гріх, це так, але на чужині інші правила. Бо вважається, що в кожній країні по одній, тоді в порядку.

Мандат приглянувся до панночки. «Але ж пишна, волосся світле, очі ясні і якісь повні, і притуляється все тісніше». Йому стало тепло, потім якось гаряче. Панночка наполягала:

— Йдемо до священика?

Мандат впирався:

— Так рано, священика ще немає?

Панянка хихотіла:

— Тут священиків скільки захочете, я тільки свисну і буде священик.

— То як? Обов’язково йти до священика? — запитав Мандат.

Панночка засміялася:

— Якщо грошей у вас немає, а жінка далеко, то обов’язково! Швидше, швидше, бо тільки подивишся і прийде сюди інший, а тоді..

— Який інший?

— Мій наречений, і буде погано.

— А чому погано?

— Він страшно ревнивий і сильний. Коли розізлиться, то кості переламає мені і вам також.

Мандат намагався відсунутись:

— Ну тоді ще більший гріх, у нареченого відбивати, якось так…

Панночка обійняла його за шию, говорила довірливо:

— У нього є гроші, достатньо грошей, має ще й румунські строї, але ти мені дуже, дуже подобаєшся, ходімо, ходімо.

Мандат несміливо переконував:

— Страшний дощ, панночко, куди ж іти у такий дощ.

— Ми швидко перебіжимо, у мене тут недалеко є кімнатка, і там ліжко для нас обох, а священика можна викликати.

Мандат ухилявся від обіймів:

— Але ж, панночко, я жонатий, не годиться до ліжка, до того ж з панянкою, наче з якоюсь… такою…

— Не бійся, не змилиться.

— Що не змилиться?

— Те, що намилюється, ходімо.

Сидячи на колінах, панночка розгорнула манту Мандата, обійняла його руками під кожухом і притулила лице до лиця. Мандат в собі смикався: «Буряком якимось намазана, пахне якось так млосно, як ті жаб’ївки на храмі. Що ж тепер? Утікати? Мені сниться? Що за щастя, на чужині і відразу така панночка. Тьху, це, мабуть, чорт мене оманює. Мандат не зрушився з місця, ані не пішов до кімнатки, ані до священика. Сиділи мовчки, притулялися і грілись, аж поки дощ не перестав падати і люди почали крутитися по помості. Раптом панночка зірвалася і прошепотіла Мандатові: «Зараз прийде, вже йде». Швидко вискочила з бочки, поправила сукню і поспішно пішла геть.

І справді, прийшов нарешті молодий румун — рослий, стрункий, у сорочці, вишитій вздовж і впоперек, в обтислих штанах від постолів аж до колін стиснутих чорно-білими зав’язками, а в поясі перетягнутий узорчастою крайкою. Диво, а не румун. Краса не хлопець, горда голова, це вже з далеку було видно. Що тепер буде? Мандат дещо зігнувся у бочці, настільки, наскільки зміг, бо панночка казала, що той ревнивий. То для чого ж з самого початку на чужині має бути сварка? Ще можуть звинуватити, що він був зухвалим щодо панночки, а це заборонено, це інший стан. «Я буду тихим і малим», — він опустив голову на груди, неначе спав.

Тимчасом румун з панночкою прогулювалися повільно попід ручки. Петрисько злегка глипнув оком: «Ну так, це наречений». Вони саме проходили коло бочки, і Петрисько на всякий випадок закрив очі. Раптом румун кинувся до бочки і вигукнув: «Петриську, то ви тут?».

То не румун, то був Ясьо Томашевський. Мандат вирвався з бочки з такою силою,