Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

воно зелене. Також воно не знаходиться у жодному з рядів. Тому в разі виграшу, його виграшу, сума збільшується. Але поки що на зеро поставив я один.

Пані в інвалідному кріслі озирнулась і подивилася на мене через плече, ведучи свій погляд знизу вгору. Потім повільно посунула на зеро дві своїх фішки по двадцять євро. («Пані має чуйку на чужу фортуну», — скаже мені вже у Києві Юрко Макаров, коли я розповідатиму йому всю цю історію.) І справді, коли кулька закотилася на зеро, круп’є підсунув оливковій пані фішок десь на тисячу євро з хвостиком.

Тобто — виграв і я. Як це сталось, зараз важко пояснити. Але справжнім гравцям знайоме те невисловлюване відчуття удачі: ось, ось, зараз. Коли відчуваєш, передчуваєш, але боїшся не те що вимовити вголос, а навіть чітко, сформульовано про це подумати — щоб не стратити, не зурочити. Подібне також трапляється під час пробиття неправедно призначених пенальті у футбольних матчах. Гравець відходить від м’яча, розбігається — і!.. Ти полегшено зітхаєш: я знав, що він не заб’є! Тільки сказати наперед боявся.

Все навколо завмирає в очікуванні. На протилежному боці зеленого сукна Фйодор Міхайловіч, не витримавши нервового напруження, хрипить і опускається під стіл, судомно підібгавши ноги і дрібно-дрібно чеберяючи ними. Ніхто крім мене цього не зауважує.

Отож колесо прокрутилося, спинилось, і кулька мишкою шмигнула на нуль. Зеро! Кольори не виграють нічого, ряди і перетини теж! Виграє саме казино, і двоє тих, що поставили. Таїтянка отримує свою гору фішок, а потім і я свою, дещо меншу — сто, п’ятдесят, десять і кілька по п’ять євро. В сумі щось близько ста сімдесяти — ста вісімдесяти. Я беру виграш до рук, згрібаю пластмасові кружечки у жменю й дивлюсь на них трохи (тільки трохи, ледь-ледь) приголомшено.

Але й цього легкого, миттєвого оторопіння мені вистачило на те, щоб випасти, вилетіти з орбіти фортуни. Писати про це прикро, але… Сталося це так. Таїтянка підгребла до себе свою гору фішок і щось через плече, знизу догори сказала мені, гортанно й нерозбірливо. Я відсторонився — чого їй треба? А жінка посунула дві свої найменші, п’ятиєврові фішки на ігрове поле, у бік до круп’є. «Наступну ставку вона робить, чи що?» — подумав я і в ту ж мить із соромом зрозумів: вона дала чайові! Так, той, хто виграє, має віддати маленьку часточку. Круп’є, який стояв на протилежному боці столу й біля ніг якого зараз тіпався в падучці Фйодор Міхайловіч, підгріб два п’ятачки таїтянки і вкинув їх до якоїсь щілини у столі, збоку від себе.

Мені не було шкода п’ятачка — можу це повторити навіть під присягою. Але момент було втрачено. Моя секундна розгубленість тепер змінилася зніяковінням, тупим і паралізуючим. Як я сам не люблю себе в такі моменти!.. А круп’є, скоса зиркнувши на мене, вже оголосив наступну гру. Мені лишилося тільки відвернутися й перейти до іншого столу, все ще тримаючи виграні фішки у жмені. В останню мить невиразно сяйнула думка — поставити все вигране знову на зеро. У разі ще одного виграшу це вже була б серйозна сума, принаймні кілька тисяч євро. Але зробити цей вчинок щось мені завадило — хробачок невпевненості кублився десь на денці чи то мозку, чи душі. І за це я теж себе не люблю…

Коли за хвилину я озирнувся, у наступній грі на попередньому столі таки випало зеро. Але на нього не поставив ніхто. Круп’є радісно згрібав усі фішки у фонд казино.

А від мене фортуна не просто відвернулася — вона ще й дражнилася, під’юджувала. Я ставив на шість — випадало сім, ставивив на двадцять чотири — випадало двадцять три. Тож, програвши усі жовтенькі п’ятачки, я пішов до каси, де зміняв крупніші фішки — рожеву сотку, зелену п’ятдесятку і бурувату десятку — на повноцінні євробанкноти. З тим і повернувся до готелю. Дорогою, вже біля ліфта зустрів польську журналістку Малгожату Семіл, якій розповів про виграш. Ще й поскаржився на те, що справжнього азарту, бажання грати й грати до кінця, дощенту, як Достоєвскій, я не пережив. Емоції не були достатньо гострими, сильними й повними. Хоча задоволення від виграшу я відчував. З тим задоволенням і заснув.

— Розумієш, — роздумливо скаже мені вже наступного дня Маріус Івашкявічюс, молодий драматург з Литви, — ти ж себе налаштував, настроїв попередньо. Та й гроші ти мав. От коли б у тебе вдома плакали голодні діти, а ти взяв останні п’ять євро і виграв, отоді ти й мав би гострі відчуття. Або програв — теж мав би гострі відчуття, лише з протилежним знаком.

Я сміюсь, мені подобається цей коментар. Йду до прилавка під тентом узяти собі безкоштовної патронської кави. Неподалік від входу в білому полотняному костюмі сидить з філіжанкою Танкред Дорст — визначний німецький драматург, засновник і духовний батько нашого фестивалю. Я вітаюся.

— Чув, що ти вчора виграв у казино! — Дорст усміхається до мене. — І що ти зараз відчуваєш?

Я довго формулюю, перебираючи у голові англійські слова. Нарешті народжую відповідь:

— Я зрозумів, що я не Достоєвскій.

Липень — серпень 2004

Примітки
1

Так минає слава земна (лат.)

(обратно) 2

Переклад вірша українською див. на с. 25.

(обратно) 3

Я чекаю на вас уже давно. Мій колега не дочекався й пішов. Прошу вас, зробіть це якнайшвидше. Чекає на це Україна, і Польща чекає також. Нарешті звільнімося одні від одних (пол.).

(обратно) 4

Пані та панове! Мене звати Вінсент. Я не тутешній, сам не знаю, як я тут опинився. Я хочу їсти, я не маю грошей. Будь ласка, купіть у мене мої роботи. Віддам недорого.