Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Леві виліз на бруствер та приклав до очей бінокль. Британські окопи теж виглядали порожньо. Він глянув назад, у тил своїх — але до горизонту, на п’ять миль, не було нічого. Наче прорвало дамбу, і німецьку армію змило водою.

Він спустився та сів поруч зі Стівеном. Ніхто не промовив ані слова — слухали важку тишу.

Врешті-решт Стівен повернувся до Леві та запитав:

— Так що, все закінчилося? — звернувся він до нього англійською.

— Так, — відповів той, теж англійською. — Закінчилося.

Стівен глянув униз на підлогу німецького окопу. Він не міг збагнути, що сталося. Чотири роки тяглися так довго, ніби час зупинився. Усі ті мертві солдати, їхні тіла й рани. Майкл Уїр. Його бліде обличчя — коли він вилазив зі своєї нори. Бірн — як безголова ворона. Десятки тисяч солдатів, які разом з ним вилізли з окопів тим літнім ранком.

Він не знав, що робити. Не знав, як повернути собі своє життя.

Нижня губа затремтіла, і очах запекли сльози. Голова опустилася на груди Леві, і він заплакав.

Вони забрали тіло Джека нагору і, трохи відпочивши, викопали могили для нього та Йозефа Леві. Їх поховали разом, адже війна вже закінчилася. Стівен промовив молитву за Джека, а Леві — за брата. На могилу вони поклали квіти, зібрані навколо. Усі четверо плакали.

Ламм позазирав у бліндажі та знайшов воду й консерви з їжею, і вони поїли під відкритим небом. Спати пішли всередину.

Наступного ранку Стівен сказав, що хоче повернутися до свого батальйону. Він потис руки Крогеру та Ламму, а потім і Леві. З усіх людей, яких Стівен знав і торкався, саме ця рука — рука лікаря — сповістила йому про порятунок.

Леві не хотів його відпускати. Він примусив Стівена пообіцяти, що той напише, коли повернеться до Англії. Він зняв пряжку зі свого ременя та подарував Стівенові на пам’ять. Gott mit uns — «З нами Бог». Стівен у віддав Леві свій ніж з одним лезом. Вони вкотре міцно обійнялися.

Стівен переліз через бруствер та попростував нейтральною зоною. Жодного урагану куль назустріч, жодного розривного металевого поцілунку.

Під чоботами відчувалася суха порита земля — він прямував назад, до британських окопів. Незаймане повітря над головою пронизував спів жайворонка. Тіло й розум настільки виснажились, що відновити їхні сили вже ніколи не вдасться, але ніщо не вгамує примітивного тріумфу в душі.

Елізабет хвилювалася, як на новину про її вагітність відреагує мама. Франсуаза завжди ставилася дуже серйозно до цієї теми — настільки, що Елізабет навіть не наважилася розповісти, що її «хлопець» одружений. Коли Франсуаза цікавилася, чому дочка не знайомить її зі своїм обранцем, усе, що могла із себе вичавити Елізабет, було: «Він працює за кордоном».

Вона відтягала розмову, поки могла, але у березні вже почав рости живіт. Тому одного разу замість того, щоб сповістити новини за чаєм під час одного зі своїх візитів у Твікенем, вона вирішила запросити маму до Лондона на вечерю та влаштувати з цього приводу невеличке свято. В душі вона визнавала, що частково таким чином хотіла поставити Франсуазу в невигідне становище та змусити захищатися. Але сподівалася, що мама все-таки розділить із нею її радість. Вони погодили дату вечері, й Елізабет замовила столик у ресторані.

Незручно було також повідомляти Еріка та Ірен, адже її вагітність означала, що певний час вона не зможе працювати. Ерік сприйняв новини як нехтування ним та його сином, який мав би стати батьком цієї дитини, — чомусь абсолютно безпідставно вважав Ерік, не зважаючи навіть на факт щасливого шлюбу сина.

Ірен теж не зраділа, і Елізабет не розуміла чому. Ірен була однією з найкращих її подруг і завжди в усьому ставала на її бік. А проте, почувши такі важливі новини, вона не змогла розділили радісне збудження Елізабет. У відповідь Ірен пробурмотіла щось про одруження та родину. Через кілька тижнів подруга зайшла до її кабінету вибачитися.

— Не знаю чому, але коли ти сказала мені про дитину, я була наче сама не своя. Може, це просто у мені зеленооке чудовисько прокинулось. Насправді я дуже за тебе рада, люба. І я тут зробила дещо для дитини, — вона простягла Елізабет паперовий пакунок із в’язаними крихітними вовняними шкарпеточками.

Елізабет обійняла її у відповідь.

— Дякую. Я мала трохи краще подумали і бути тактовнішою. Дякую, Ірен.

Коли у неї питали, хто батько, вона відмовлялась відповідати. Спочатку всі ображалися.

— Все одно рано чи пізно це спливе, — навчали ті, хто не знав про Роберта. — У дитини має бути батько!

Та Елізабет лише знизувала плечима та казала, що впорається. Ті ж, хто знав про їхні стосунки з Робертом, здогадувалися, що саме він батько, але Елізабет вперто відповідала:

— Я не скажу. Це таємниця.

Скоро образи минали, а з ними вщухала й цікавість. Зрештою, в усіх були власні справи, і якщо Елізабет хоче чинити дурниці — це її справа. Тому невдовзі вона зробила висновок, що зможе зберегти свій секрет: людська байдужість швидко витіснила допитливість. Або ж, якщо простіше, «роби що хочеш».

Зустріч з матір’ю була призначена на вечір суботи. Вранці Елізабет закінчила