Володимир Кільченський - Присмак волі

Петро поклав свою руку на Іванову і, посміхнувшись, якось урочисто промовив:

— Знаю, Іване, про твої поневіряння, і про звитягу знаю, а тут треба вірити так, щоб душу за цю віру водночас покласти!

Іван, не зовсім розуміючи, чого від нього хочуть, глянув на сотника, а тоді зауважив:

— Ви самі бачили, пане сотнику, що я не ховався від ляхів, і зараз не збираюся залазити у шпарину. Відправлю Марію і знову повернуся під ваше начало!

На якийсь час сотник замовк і сидів, розмірковуючи про щось, а Іван подумки був уже біля Марії. Залишилося тільки попрохати сотника, щоб допоміг знайти добротні сани у дорогу. Петро ще раз уважно подивився на Івана і став говорити:

— Справа в тому, Іване, що я хочу тобі дати загад залишитися в Чигирині і підпорядкувати своє життя гетьманові нашому, Богдану Хмельницькому. Звісно, що я — також...

Обидва мовчали. Іван обмірковував почуте, а сотник Петро очікував, поглядаючи на Івана. Нарешті козак, дивлячись в очі своєму співрозмовникові, промовив із надривом у голосі:

— Згоден стати в нагоді самому гетьману, бо знаю: це буде за правду, за віру і Вкраїну нашу. За це я до сьогодні і змагався, пане сотнику!

Петро якось по-батьківському полегшено зітхнув і, подумавши, радісно вимовив:

— За нашу справу тепер можна перехилити і по чарці... Ми що ж, не козаки?

Піднявшись із-за столу, він гукнув шинкаря.

Швидко підбіг Захарій і, багатозначно поглянувши на своїх бувальців, шанобливо спитав:

— Що пани жадають? Ніц питання... Одна нога тут, друга — ондечки...

Петро замовив горілки з солониною і, доки худорлявий шинкар ніс усе це, продовжив розмову.

— Знаю, що у вас і притулку свого немає, але я подумав, що добре було б тобі, Іване, пустити коріння в Чигирині. Тут би вже і гніздилися, — твердо промовив Петро, а тоді продовжив: — Я гадаю, якісь гроші в тебе лишилися за душею, а решту я підсоблю. Дивись, і власна хата буде, зимувати ж десь треба...

Іван такої розмови не очікував і тому не знав, що й казати. Сидів, інколи киваючи головою на знак згоди.

Надійшов Захарій і улесливо промовив:

— Я говорив своїй Рузі, щоб цього пана, — кивнув головою на Івана, — приймала як посланника. Це так!

Іван скоса глянув на шинкаря, і той, швидко поставивши все на стіл, хутенько пішов.

Після випитої чарки Петро став розповідати Івану про його повинності, які не здавалися нездійсненними, і він, піддакуючи Гусакові, вже веселіше сказав:

— Так, пане сотнику, я це робив і раніше, коли був у війську!

Петро поклав руку на плече співбесідника і вже тихіше промовив:

— Тепер, Іване, ти робитимеш це не у війську і не при зброї... Може, доведеться бути і забродою, і безштаньком, узимку і по теплу... Богданові весь час потрібно знати, де що коїться!

Іван спохмурнів. Він уже побачив свою долю, бо добре знав, що зайди — немов сміття... Ніхто їх за людей не вважає: хочуть — уб’ють, хочуть — засічуть за чиїсь гріхи. Його думки знову перекинулись до Марійки, а втім, вона про це ніколи не дізнається, а якщо... То їй і могилу ніхто не покаже, бо не знатимуть, якою смертю загинув її Іван. Згадав Андрія, їхніх спільних друзів — Санька, Павла, Ярему... Він же обіцяв Андрієві повернутися на Самарщину, осісти там із Марією. Добре б їй було спілкуватися з Даринкою. Обидві роботящі та гарні. Виходить так, що він для всіх кудись зник, а, можливо, Петро і натякне при зустрічі з Андрієм, що він ще топче ряст...

Добре закусивши після випитої горілки, Петро став прощатися. Домовились, що завтра вони підшукають хатину, бо ж до шинкаря всі звістки зливаються, і він, Петро, поговорить з ним наодинці.

Марійка з тривогою чекала Івана, і різні думки роїлися в її голові: «Чому він так довго не йде? Либонь, щось негарне трапилося... Чи не виженуть їх звідси на холод? Чи не будуть вони замерзати?» Коли у двері постукали, вона сиділа, не піднімаючись з постелі. А тоді почула голос Івана, схопилася і босоніж кинулася відчиняти.

Чекала чого завгодно, але у дверях, на щастя, стояв Іван. Вона зараз же побачила, що він якийсь інший. Зайшовши до кімнати, обняв Марію, відвернувши обличчя вбік, проте вона відчула горілчаний дух і, відсторонивши чоловіка від себе, здивовано глянула у вічі.

— Іванку, любий, я тут горюю, чи ти живий, а ти... У шинку горілку дудлиш... Та в нас же дитинка буде, — промовила гірко.

Зачинивши за ним двері, вона впала на постіль обличчям у подушку і залилася слізьми.

Так довго вона давно не плакала. Стільки страху натерпілася в дорозі! Ледве не загинули обоє в хурделицю, але трималася, а зараз сльози лилися без зупину, змочуючи подушку. Іван, відчуваючи провину, підсів до неї і, погладжуючи голову, притулився до неї і також зронив скупу сльозу. Це була гіркота та жаль до неї, коханої, до їхнього родинного щастя, яке доведеться міняти на поневіряння по світу