Володимир Кільченський - Присмак волі

Ми раді нашим насельникам... Якщо вам незручно в загалі спати, то немає клопоту — бувайте в осібній господі для панства.

Закінчивши перемови, запросила їх до обіду в шинку.

Іван остаточно вирішив не вибиратись у дорогу і, пообідавши, вони домовились перебратись із загальної до одноосібної господи.

Купіль 

Тут вони були самі в охайній кімнаті, і Марійка домовилася з Рузею, щоб їм нагріли води та дали змогу помитися. Рузя швидко відправила до гостей дворового з діжкою, і той наповнив її теплою водою. Марія з полегшенням постягувала з себе поношене лахміття і, закрившись ширмою, стала полоскатися у воді. Іван сидів на лаві і чомусь розгублено слухав, як його жіночка купається. Вуха ловили кожен звук води з-за ширми, а думки витали навколо їхньої подальшої долі: «Куди подітися? Де знайти притулок з коханою, яка носить його дитину?»

Несподівано відсунулась ширма, і він побачив свою Марію, яка вийшла з розпущеним волоссям. Воно огорнуло її, і здавалося, що й обличчя у неї зовсім інше. Шовковисте волосся мало яскраво-чорне забарвлення і за прядками приховувало смарагдові очі, які випромінювали з-під чола такий вогонь, що Іван, немовби піднятий невидимою снагою, поволі став підніматися з лави, тримаючи в руках очкурі від холош. Марія з незнаною досі посмішкою на напіввідкритих багряних устах підступилася, доторкнувшись його кінчиками розбухлих грудей і, не зводячи з нього променистих очей, стала відв’язувати очкур, поклавши Іванові руки на свої оголені плечі.

Світ померк в очах Івана. Він не зводив з неї очей і отямився тільки тоді, як Марія взяла його, вже оголеного, за руку та повела до ширми, за якою стояла купіль. Він занурився по плечі в довгоочікувану воду, і його оповило раювання від дотиків Маріїних рук, які ласкаво омивали виснажене, але сильне тіло. З такою турботою та дбайливістю Івана, мабуть, омивала тільки його рідна мати. Це майже забулося, а зараз він відчув, яку міць мають жіночі руки, що пестять коханого. Уже повністю омитий, він піднявся з купелі та, ставши на долівку, став витирати мокре тіло розмаїтим рушником. Потім Марія старанно витерла його спину і подала полотняне вбрання, а коли він уже одягнув спіднє, взяла сорочку і, обвивши нею навколо шиї Івана, притягнула до себе, впилася своїми ніжними устами в його тугі уста.

Вони стояли босі на долівці і частували один одного поцілунками. Іван уже не бачив Марію, а тільки відчував її єство. Його уста, ніби вперше, насолоджувались пелюстками її уст, їхньою пружністю, а смак відчувався, ніби від щойно вибраного меду з вощаних щільників, — це був щемливо-гіркотливий присмак предковічного кохання. Вони довго поїли себе напоями, п’янкішими за всі напої світу, і під час цієї забави відлетіли геть у безмежжя, викинувши з голови смертельні випробування, які на них насилала доля ще вчора.

Марія, майже не тямлячи себе, тихо опустилася на руки Івана, і він, прийнявши її, не відтуляючись від уст, обережно поклав на постіль. Перед ним, яку заобрійній далині, виникли її перса з довершеною припухлістю вінців. Ніжно торкаючись устами, він пестив їх, неначе це були якісь незвичайні райські яблука. Живіт Марії став якось дивно здригатися, і він ніжно став виціловувати його, шепочучи дивні слова кохання. Марія, напружившись, підтягнула його голову до себе, й Іван нестямно поплив річкою кохання, солодко гойдаючись на її хвилях.

Невизначений загад 

Ранній зимовий вечір опустився непомітно, і двоє закоханих солодко спали після довгоочікуваної купелі та спільного раювання. У двері постукали, і вони почули голос Рузі, що кликала Івана, бо ж на нього чекав поважний пан. Марія знехотя підняла голову з грудей Івана і, збагнувши, в чому річ, стала допомагати Іванові одягтися. Він поспіхом обняв Марію і, наказавши зачинитися на засув, поспішив, як він здогадався, на розмову до Петра Гусака.

Дійсно, в шинку на Івана чекав пан сотник, і вони радісно обнялися. Петро, не зволікаючи, запросив Івана до столу, що стояв у темному кутку шинку, і став розпитувати, чому він і досі не виїхав із цього міста. Іван неохоче розповів сотенному, що обмін не вдався, що сани геть непридатні для далекої мандрівки.

— Це, може, й добре, що ти не встиг поїхати... Тут більш важливі справи назрівають, — промовив Петро. Потім трішки замислився і зі сміхом додав: — Ох, і розумні ж люди ці жиди! Що не утне, а воно і нам добре! Ти на нього, на оцього Захарів, зла не тримай... Він, як поміж багатьох вогнів... Кого тут тільки не було, а він, бачиш, шинкарює!..

Потім сотник підсунувся ближче, став розповідати.

Іван слухав слова Петра про повстанську війну та про них, козаків, і в дечому погоджувався із сотником, вірив у правдивість його слів. Слухав і не патякав зайвого. Петро далі розповів, що посіялася смута серед козаків і самих прибічників Богдана. Не всі були задоволені перемир’ям, яке він уклав з Польщею, нахабністю кримчаків, перемовинами з Московією. Іван мало що розумів, але твердо вірив Хмельницькому, мав сподівання, що ця людина не зрадить їх, козаків, та землю рідну. Сотник ще якийсь час щось тлумачив Іванові про події в Україні та в самому Чигирині, а тоді пильно глянув на нього і, ніби ненароком, спитав:

— А ти, Іване, віриш нашому гетьману? Маєш упевненість, що він усе чинить для людського блага?

Іван дивився на Гусака і сам не міг збагнути, думає він про це чи не думає. Зрештою сказав:

— Пане сотнику, я вірю нашому гетьману, бо кому ж тоді вірити...