Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

и трудными». А ось і результат такого ставлення: «в більшості міст відійшли в минуле класи, де російська вивчалася як перша іноземна мова. Класи “другої мови” теж стали рідкістю». Тож тепер юні французи її вивчають як третю мову — як арабську чи японську. І хоча в аспірантуру з російської мови «все ще приймають по двоє аспірантів щорічно, то, закінчивши її, вони забувають кирилицю і викладають французьку мову, історію і навіть шиття»... ">[124].

До речі, на відміну від наших академіків, європейські дослідники добре розуміють, якими насправді наслідками може обернутися створення подібних «сприятливих умов» для України. Так, французька дослідниця Е. Д’анкосс ще на початку 80–х далекоглядно застерігала, що «утвердження» в Україні цього «особливого виду двомовності» загрожує «поступовим витісненням української культури, перетворенням її в субкультуру найменш інтелектуальних кіл...» (1982. — с. 270).

Навряд чи у самій Франції віднайдеться навіть не академік, а просто етнічний француз, котрому забаглося б раптом переконувати своїх співвітчизників у «рідності», скажімо, німецької мови. А от в Україні, зазначає П. Загребельний (1999), «навіть сьогодні, коли Україна незалежна, коли стає знана всьому світові, а незабаром (вірю в це, як у Божу благодать!) стане і славна у світі цілому, навіть нині ще знаходяться...» Воно й не дивно, адже «тристаліт цвенькання на “общепонятном” серед панів і підпанків, а тоді серед секретарів і секретариків» не могло минутися безслідно. А тому й стало, наголошує відомий письменник, «вже не “Ой, не шуми, луже, зелений байраче”, а пісні Пахмутової “И Ленин такой молодой”, “Не расстанусь с комсомолом, буду вечно молодым...” і не святий Київ у серці, а “Кремлевские звезды над миром горят”, і, як колись мандрували в Крим по сіль (за народною потребою), так тепер безрідні номеиклатурники (за власною нікчемністю) готові були чимчикувати до Москви хоч пішки, аби тільки допастися до імперського корита». Та якби ж то тільки вони! На жаль, згубні метастази того «цвенькання» уразили наш національний організм значно глибше.

Ось лише один характерний приклад того, до яких наслідків насправді спричинює намагання увійти не те що до світового, а бодай до російського культурного простору, через оту «багатообіцяючу» двомовність–двокультурність, узятий із «Роздумів з натури...» знаної поетки і публіцистки Л. Голоти (1999). З болем і сумом пише вона про те, як відомі наші естрадні виконавці, популярність яким «принесли саме репертуари з українськомовних пісень», намагаючись догодити (артисти «теж хочуть їсти й пити»!) новоявленим грошовитим «акулам і меншій живності», у яких українська пісня викликає «печію і гикавку... псує апетит», бо, не засвоївши європейських мов, думають, що «володіють досконало російською», почали все більше вдаватися до виконання пісень з російськими текстами — «так понятнее, не такой хутор». І от «наші Тая з Лілею і Павло з Віталієм... стали співати з чужого голосу — з чужого тексту (проте, зі знанням справи зазначає Любов Василівна, «поезія — справжня, російська, в тих текстах і не ночувала, хоча в Україні існує ціла школа російськомовних поетів». — М. Л.), і стали казати в своїх інтерв'ю “в этой стране” про Україну...»

І що ж — може, наших «зірок», які «так поспішно і без гордості “вирівняли” свій репертуар на російський мовний простір, запросили хоча б на один сольний концерт у Росію?» Ні, звичайно, бо там і своїх «мама–ши–ку–дамів» — хоч греблю гати, тому й пнуться на наші сцени, в той час як наших естрадних виконавців — «ні там, ні тут “не стояло”»... Воно й не дивно, бо «і своє покинули, всього не здобувши, — а могли б, коли б не кидались у зворотному напрямку, і чуже не перемогли, не засвоїли», адже там наша «надзвичайно талановита Т. Повалій з її російськими піснями — навіть не Міансарова...», бо чуже воно і в Африці чуже, і «негр, який співає “Гандзю”, — тільки негр, що співає “Гандзю”»...

Таке колоніально–рабське викривлення національної самосвідомості підвладних народів практикувалося всіма різновидами Російської імперії, у тому числі й комуно–більшовицьким[125]. І ось — спрацювало: тепер уже свої нас переконують, що, як і за Петра, найкоротша путь у Європу для українців знову має пролягати через... Архангельськ.

Та що там — уже проліг, але зовсім не на європейський простір, а все в той же глухий цивілізаційний кут, з якого ми так довго намагалися вибратись. Ось беремо різдвяну програму передач 2000 р. на телеканалі «Інтер», що є спільним дитям українського та російського телебачень, покликаним вводити нас, як і росіян, саме у світовий — чи бодай двомовний — культурний простір, і переконуємось, як саме нам пропонується здійснити оте «входження»: Духовне слово Патріарха Київського і всієї України–Русі Філарета... Х/ф «Иностранка»... «Новогодние огоньки» XX ст... Х/ф «Обыкновенное чудо»... А. Пугачова в «Новогоднем аттракционе»... «Элка и кореша»... Х/ф «Барышня–крестьянка»... «Капитал–шоу “Поле чудес”»... «Подробности» — «Время»... «Былое»... Х/ф «Москва слезам не верит»... Неозброєним оком видно, що увійти у світовий культурний простір поки що не світить (щоправда, там ще є «Мультазбука» — тож, як мовиться, надія вмирає останньою). Ну, а щодо «дво–» — дійсно, багатообіцяюче!..

Як не дивно, але те, чого не розуміє «автохтон» Толочко, а саме: загрозу двомовності для становлення української мови, цієї справді визначальної щодо етнічної належності ознаки, добре відчувають «неавтохтони» — так би мовити, люди «зі сторони». Ось як пристрасно каже про це Поліна Адамова (пані Поліна, яка вийшла із сім’ї корінних москвичів — її батько завідує кафедрою у Московській поліграфічній академії, до переїзду разом із чоловіком до Києва встигла плідно попрацювати художником–оформлювачем у різних московських видавництвах і театрах; у 1997 р. на Всеросійському конкурсі книги оформлена нею робота «Музеї Росії» удостоїлася першої премії): «Як ви не розумієте,