Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

словами. І що ж — з боку Великої Британії не чути жодних нарікань щодо «утисків» прихильників англомовності (як і спроб ототожнювати будь–яку «...мовність» із відповідною національною належністю).

Але то Франція. Україні ж, як запевняє, покликаючись на «добре обізнаного з українським життям... іноземного авторитета» — професора Женевського університету Жоржа Ніву, академік П. Толочко (Що або хто... — 1998. — с. 24–25), навпаки, саме «двомовність, двокультурність» є «багатообіцяючим явищем». Неважко здогадатися, що Ж. Ніва зовсім не єдиний іноземець, який має под ібну думку. Так, у останньому числі журналу «Сучасність» за 1995 р. була наведена перекладена з англійської мови за сприяння Інституту демократії імені Пилипа Орлика доволі обширна стаття такого собі Домініка Ареля, котрий, висуваючи на підставі аналізу стану справ у постімперській Україні кілька — один від одного гірший — варіантів можливого розвитку подій, вважає найбільш оптимальним такий, за якого буде визнано, що Україна — земля двох народів, мов і культур, а політику «відмови від фінансованої державою університетської освіти російською мовою, яка є першою мовою понад половини населення», вважає помилковою. Самотужки дійшовши висновку, що «російськомовні українці не почуваються жертвами російського панування і не вбачають суперечності між своєю відданістю російській культурі та усвідомленням себе українцями», цей добродій не переконаний «у тому, що населення держави (за умов України) поділяється на корінне та некорінне», а тому, навіть не гикнувши, зараховує висновки про те, що «державною мовою має бути лише українська», а «українська етнічна група (? — М. Л.) та її історія несумісні з росіянами та російською історією», до «сумнівних».

Кореспондент «Радіо «Свобода» Т. Марусик («Українська панорама», 23.04.1996) звернувся з приводу цього пасажу до паризького історика Франсуази Томи, котра займається новітньою, пострадянською історією України та Росії, як до «експерта, що дотримується ліберальних західних засад у суспільному розвитку». Ось що, зокрема, відповіла пані Франсуаза: «Я б сказала, що згаданий вами дослідник знаходиться під впливом російського способу мислення. Питання треба ставити абсолютно інакше — стосовно України та її майбутньої орієнтації. Існує українська держава, українське громадянство, і тому необхідно ґрунтуватися на юридичному баченні речей. А що стосується орієнтації на Росію, тут все ясно: не треба забувати, в якому стані перебуває Росія, і порівняти цей стан з рештою Європи. Для України широкого вибору не існує: або Росія, або Західна Європа. Інтереси України полягають, на мою думку, в орієнтації саме на Західну Європу, а не на центр анархії і насильства, яким є Росія. Говорити інакше — це, щонайменше, інтелектуальний і моральний конфуз».

Але чи так уже необхідно нам дошукуватися думок іноземних «авторитетів», аби зрозуміти те, з чим повсякденно стикається у своїй державі кожен українець? Справді, невже не розуміє шановний Петро Петрович, що ті, хто сьогодні з піною на губах «захищають» своє право на двомовність, — до них, ясна річ, належать не лише вихідці з сусідньої держави, а й значна кількість збайдужілих серцем «автохтонів» — справді виборюють для себе й собі подібних виключне право нехтувати як українською мовою, так і культурою, мешкаючи в Українській державі? На жал ь, таку демонстративну неповагу до державної мови своєї країни демонструють не тільки пересічні громадяни, а й значна частина українських державних службовців, отримуючи від зневаженої ними держави високу платню та численні привілеї.

Подібної наруги не потерпіла б жодна держава світу. А от черговий обстоювач «рідності» російської мови для українців певен, що лише використання російської мови «створює для нас, українців, сприятливі умови щодо нашого входження у світовий науковий і культурний простір». Акцентуючи на тому, що російська мова «є однією із шести мов міжнародного спілкування», П. Толочко (1998. — с. 25) переконує український загал, ніби саме вона «є тим містком, який зв’язує нас з цивілізованим світом». А тому відмовлятися від неї, переконаний він, означає «добровільно прирікати себе на ізоляцію», позаяк, мовляв, «наші українські журнали, монографії і статті практично ніхто у світі не читає» і «посилань на наші праці ви там (йдеться про «англомовні, німецькомовні чи навіть польськомовні» видання. — М. Л.) не знайдете, чого не скажеш про російськомовні видання». Слабенька, як на мене, втіха, бо, виходить, що навіть через російськомовний «місток» дістаємося не цивілізованого світу, а всього лише російськомовних видань — певно, таким є рівень тих «монографій». А «непотріб» (дефініція, вжита П. Толочком щодо літературних творів) — скажімо, «нові» історичні дослідження, оперті на застарілі підходи, — якою б мовою він не писався, таким і зостанеться. Тож замість того, аби плекати надії на «рятувальний» місток російської мови, продукуючи твори, здатні зацікавити лише російських істориків і то лише тому, що вони, як і чимала частина українських, все ще перебувають у полоні віджилих радянських стереотипів, краще писати «високовартісні», як радить Петро Петрович письменникам, статті та монографії, здатні зацікавити європейських дослідників. І тоді проблем і з перекладом, і з посиланнями, і запрошеннями до виступів на міжнародних симпозіумах тощо значно поменшає. До того ж, випнувшись із коротких штанців російськомовного «містка», українські дослідники невідворотно дійдуть до необхідності використання згаданих європейських мов (до речі, такі приклади не поодинокі й у керованому П. Толочком Інституті археології), бо лише вони дозволять не тільки збільшити сферу публікацій українських авторів, а й безмежно розширять — і це головне — доступну нашим дослідникам джерельну базу, доступ до якої в СРСР — саме через штучне обмеження ґрунтовним вивченням лише російської мови — усіляко обмежувався компартійною владою.

Тож орієнтувати зараз українських авторів — вчених, дослідників, письменників тощо — не на пряме входження до цивілізованого світу, а через російськомовне віконце, насправді означає відгородитися від нього все тією ж сумнозвісною «завісою» — якщо не «залізною», як було донедавна, то мовною. Це тим більш нерозумно, що ареал поширення російської мови із розпадом СРСР, соцтабору і численних сателітів, які Москва фінансово підтримує на Заході (газети, журнали, видавництва, прокомуністичні рухи, громадські організації, партії), значно звузився — і цей процес триває