Зеді Сміт - Білі зуби

у скляному ящику!), але виявилося, що ящик — тимчасова річ, просто для фотографів. Айрі пояснила, що в інституті для миші є така велика штуковина, з трубками і багатьма рівнями, так що миші не буде надто нудно, і її потім туди перенесуть. Значить, так воно і є. Вона просто брехуха — ця миша. Вона виглядає так, наче весь час корчить гримаси. І ти забуваєш, які миші чутливі. І як за ними — точно — важко доглядати. Саме тому він не купив мишу Айрі, коли та була маленькою. Золоті рибки чистіші — і пам’ять у них коротша. Наскільки Арчі знав, усе, що мало довшу пам’ять, обов’язково ображалося, а тваринка, яка ображається (тоді ти мене не погодував, тоді ти мене запхав у ванну з мильною водою), — це не те, що тепер треба людям.

— А, от ти де, — сказав Абдул-Мікі, плюхаючись у крісло біля Арчі, зраджуючи своєму принципу не поважати стільчики без ніжок. — Ти не хочеш тримати грьобаного злючого гризуна в ручках.

Арчі посміхається. Мікі — пацан, з яким приємно подивитися футбол, або крикет, або якщо бачиш бійку на вулиці, то хочеш, щоб Мікі опинився поруч, бо Мікі — коментатор по життю. Такий собі філософ. Він трохи фрустрований щодня, бо переважно не має можливості проявити всю свою якість. Але звільніть його від фартуха і плити — і він себе покаже. В Арчі завжди був час для Мікі. Багато часу.

— Коли вони збираються ото почати? — спитав він Арчі. — Сидять собі у вус не дують, нє? Ми ж не можемо дивитися на кляту мишу вночі, нє? Я тут про те, шо, якшо тут назбиралася купа людей на Новий рік, то вони хочуть хоч шось подібне на розвагу.

— Ага, нуу, — промимрив Арчі, не заперечуючи, але не особливо погоджуючись. — Я думаю, їм тре переглянути свої нотатки і… це ж не просто тобі встати і шось ляпнути, пра? Тобто це не так, якби вони мали тут всіх весь час розважати, ну, пра? Це Наука. — Арчі говорить «Наука» так само, як він каже «Сучасний», наче хтось йому позичив ці слова і наказав їх не розбити. — Наука, — повторив Арчі більш твердо, — це тобі не собачий хвіст.

Мікі хитає головою, а тим часом думає над постановкою питання, намагаючись вирішити, яка вага в Арчиного контраргументу «Наука», з усіма її конотаціями експертизи, і високого польоту, і оплотів думки, яких ні Арчі, ні Мікі ніколи не бачили (відповідь: жодної ваги), і наскільки він має поважати це слово з огляду на його конотації (відповідь: та пішло воно. Університет життя, нє?), і скільки секунд він має зачекати, перед тим як усе це порвати нафіг (відповідь: три).

— Навпаки, Арчібальде, нахрін навпаки. Який це вбіса аргумент. Просто загальна помилка, от шо воно таке. Наука нічим не відрізняється від усього іншого, чи не так? Тобто, коли ти в цьому колупаєшся. Наприкінці дня людям має бути приємно і цікаво, розумієш, про шо я?..

Арчі кивнув. Він розумів, про що казав Мікі. (Дехто — наприклад, Самад — вважав, що не можна довіряти людям, які надуживають фразою «наприкінці дня» — футбольні менеджери, брокери нерухомості, різні продавці, — але Арчі так не думав.

Обережне вживання цієї фрази завжди створювало враження, що його співрозмовник потрапляє в саму ціль, до самого підґрунтя.)

— А якщо ти думаєш, шо є якась грьобана різниця між цим місцем і моєю кафешкою, — продовжував Мікі наче з напханим ротом, не підвищуючи голосу над шепотінням, — то ти, певне, смієшся. Всьо воно таке саме, якщо подумати. Всьо воно про клієнта. Exempli нахрін gratia: якого б лисого я написав «Качка в апельсинах» в меню, якщо ніхто її ніколи не замовить. Я тобі скажу, нема ні найменшої потреби витрачати стільки грошей на всякі розумні ідеї, якщо вони нікому не дадуть користі. Ото подумай над цим, — сказав Мікі, стукаючи собі пальцем по скроні, і Арчі скористався з поради, як тільки міг. — Але це не означає, шо не треба йому нахрін давати жодного шансу, — продовжив Мікі, розпалившись. — Цим новим ідеям треба дати шанс. Бо інакше ти просто буржуй, Арч. Тепер оце, наприкінці дня, ти знаєш, шо я тут тобі завжди був двигуном прогресу. Хто, як не я, придумав Жуй-і-Репетуй два роки тому.

Арчі глибокодумно кивнув. Жуй-і-Репетуй був свого роду знахідкою.

— Отаке зараз і тут відбувається. Треба дати їм шанс. От шо я сказав Абдулу-Коліну і своєму Джіммі. Я сказав: перед тим, як ти втопиш собаку, подивись, може, він на шо знадобиться. І от вони туто сидять, — Абдул-Мікі обернувся і жваво заморгав до своїх сина і брата, а вони відповіли йому тим самим. — Їм, може, і не подобається те, шо вони тут чують, єсна справа, але ти ж не можеш від них цього вимагати, нє? Принаймні, вони прийшли відкриті. Ну, а я сам, а я тут за порадою Маджіда Ікбола — я йому довіряю, я довіряю його судженням. Але, як я вже сказав, поживем — побачимо. Ми живемо і нахрін вчимося, Арчібальде, — сказав Мікі не для того, щоб когось образити, просто слово «нахрін» пестило йому вуха; він не міг його не казати; це як наповнювач — як боби або горох, — ми живемо і нахрін вчимося. І я тобі скажу, якщо шось із того, шо я тут сьодні почую, переконає мене, шо Джіммі може здихатися отих-о болячок на морді, то, вважай, вони мене завербували, Арч. Я тобі кажу. Я нахрін поняття зеленого не маю, шо має ця миша до діла зі шкірою старого Юсуфа, але я тобі кажу, я своє життя віддам цьому малому Ікболу. Я йому просто вірю. В сто разів кращий, як його братан, — лукаво додав Мікі, зовсім тихо, бо ззаду сидів Самад. — В сто разів. Я тобі про шо — ну про шо він нахрін думає, га? Якби я був на його місці, я б знав, котрого вислати нафіг.

Арчі