Андрій Хімко - Засвіти

оту повінь кудись убік, на Московію чи Польщу, де б він себе знищив і ханського ворога ослабив аж як!.. Де б малими зусиллями він, хан, мав і великий ясир для себе, і знесиленого ворога на майбутнє...

Граючи золотими і мосяжними бартками, черенками, гапличками, бабками та кульчиками своєї очередниці-дружини в гаремі, він був і замислений, і стурбований аж так, що бідна одаліска не знала, що і діяти їй, щоб звеселити і наснажити бадьорістю свого високого покровителя і повелителя. Зимовий похід його алаїв на урусів, крім збитків, йому нічого не дав. Втратили коней, людей, і самі ледве вирвалися з пазурів і не ляхистанців, а отих же козаків, що аллах знає, як опинилися разом із жовнірами там...

Іслам навіть гарем і гаремницю залишив, заклопотаний отими втратами. «Ні, похід зимою не може дати того, що дає він весною чи влітку,— роздумував він на ходу.— Діждати б скоріше вже весни, а тоді і Ляхистан, і отой козацький привідця зустрінуться з ним, Іслам-Гіреєм, і не поможуть їм ні берати, ні буздихани!.. Правда, ослабнуть за зиму аж геть коні-бахмани, весна затопить стежки, переходи і переправи, але ж... був би мед, а мухи і з Багдада прилетять!» — втішався він, вчасно пригадавши отой поговір.

І не дарма покладався на весну. Вона не обманула зискливих передчуттів і сподівань хана. Та ще і як не обманула!.. Сам Химельницькі прибув до нього!.. Прибув, правда, не з великим хараджем і даниною, але оті його пропози були такими вчасними і заманливими, що він, Іслам, навіть не міг витримати озвичаєного тижневого терміну перепочинку гостя з дороги, як велося в палаці, і прийняв його і сина-закладника уже на п’ятий день.

Не спитав, звідки в того берат і буздихан, не сказав, що ждав його, а вдавав невдоволеного отією морокою його пропоз і милостиво приймав лише з поваги до його особи... По звичаю, розпитував про погоду, про життя-буття, про родину і близьких, оповів похвально про колишнього гетьмана Січі Танаса Болюка і його обозного Максима Гулака, що були прихищені ним, ханом, отут колись та прославили себе і в його алаях, і в лавах славнозвісного Амурата Четвертого в поході проти персів, заслуживши тим і оздобленого опаловим камінням пернача і дорогого бунчука... Згадав і Карпа Півторакожуха, колишнього гетьмана, якому він, Іслам, віддячився за тодішній притулок на Січі... Мовчав, щось пригадував і знову говорив краплями. Що Півторакожуха був розбитий на річці Мерлі гяуром Яремою, що він, хан, також прихистив тоді у себе гетьмана і навіть схоронити того дав, як побажав, у дубовому кадубі від макового берчу...

Справу з поміччю Химельницькому алаями також розтягував надовго, торгувався, вирішував, зважував, але відмовити не посмів, хоч і був певен, що «зиску собі не матиме, що, навпаки, понесе збитки й урон», проте, «поцінюючи дружбу і братерство зі славним делібаші, він, порадившись із радцями, щось вирішить і чимось допоможе»... А ще за п’ять днів покликав гостя знову і запевнив того, що його дружба справжня, що син Тиміш буде в нього в палаці найдорожчим гостем, що його друг Тугай-бей, перекопський мурза і сусіда, зголосився піти в поміч козакам на Ляхистан уже весною, як вони домовляться між собою...

Не ознайомив хан Іслам-Гірей Богдана Хмельницького лише з отими настановами, які він давав Тугай-беєві: «Підеш і битимешся, аж доти, доки ляхи будуть переможені, але отоді вже і спинишся, вимагаючи і від ляхів, і від козаків данини...»

Пили і заїдали домову довго, однак про похід мови не було. Іслам-Гірей теревенив про підступи шляхти, про їхню намову і його самого, і його мурз та беїв проти них, урусів, хвалив одалісок свого гарему і обіцяв Химельницькому після перемоги подарувати найкращу з них...

— Маєш берат до Тугай-бея,— дав він Богданові знак із власною печаткою-тамгою.— Домовишся про решту із ним, а про нашу домову помовч. Я більше допоможу тобі отак, аніж відкрито,— сказав на прощання і підніс в подарунок Хмельницькому в багато інкрустованих піхвах криву шаблю.

Дув попутний вітер у спину, як від’їжджав Хміль із палацу хана. Проводжали його нукери і син Тиміш, а на Перекопі зустріли і сам Тугай-бей, і Субан-гази, і Арамадан-бей, і мурзи, і аги. Зустріли приязно і пригощали по-ханськи — смачними винами, багатими наїдками. Ось тільки, запобігливість сіяла сумнів.

Скільки не оглядався, від’їжджаючи, а його домовники все стояли на горбі вершниками на конях і проводжали очима.

«Щирі вони чи лише вдають таких? — відгадував Богдан, їдучи вистояним конем додому.— Удача чи невдача жде мене по оцій домові? А-а,— вирішував зрештою.— Бодай ножа у спину не встромлять, поки змагатимемося з магнатами. Справді-бо, хто ж піде по ясир, коли біля двадцяти тисяч буде коло мене?»

64.

А тим часом розповніла на дармових харчах мусульманська Туреччина приглядалася до щойно ущухлих кривавиць у Європі, до взаємин між втягнутими у ті кривавиці державами і змушувала мужів своїх думати-гадати, як повестися з тою ж таки Європою. Днями візир Азем-паша приймав посла Московії Кузовльова, котрий клявся ім’ям свого патрона царя Олексія, як і ім’ям християнського бога, що Московія зацікавлена в щирій і довічній дружбі з Високим Порогом, що в них є спільний ворог — Ляхистан, на якого й належало б ударити спільно: Московії — зі сходу, Високому Порогові — з полудня.

Думка спокуслива і цілком зрозуміла: Московії хочеться розширити свої володіння за рахунок Смоленщини, а там, гляди, і інших земель, належних нині Ляхистану. Але ж хондкарові і його Високому Порогові відомо й інше: в цей самий час у палатах Московського Приказу сидить щирий прихильник християнства, посланець короля Владислава Адам Кисіль і клянеться у вірності Корони Польської цареві Олексієві і дискретно підмовляє боярів навернути молодого царя на спільний похід на агарян, яко