Андрій Хімко - Засвіти

і міщанського, і селищанського нашого впровадити, почавши із Січі,— розвернув знову аркушик Хміль.— Тож слухайте, товариство, читаю на ваш розсуд: «Клянуся богом нашим Всевишнім, святим Юрієм Побідоносцем і Параскевою Покровою,— розтягнуто і урочисто читав він,— ім’ям моїх кревних батька і матері, святою землею нашою і людом рідним, що буду стояти на смерть, захищаючи від чужинців і захланців поконні вольності народу мого рідного, дідівські вічові порядки, звичаї і обрядності до скончини; клянуся, що буду слугувати, скільки матиму сили і вміння, моєму людові, радити і чинити для нього лише все найсправедливіше і не допускати і помислів, не лише в себе, а й у інших, противних в усьому сказаному! Коли порушу цей зарік, нехай не прийме мене свята земля, хай проклятим буду і родом, і людом без прощення навіки!..»

— Амінь!..— сказав поважно Гунашевський по миті.— Це благородно і по-божому, мню я, бо клялися отак ще давні греці во времена оні.

Неймовірна тиша, що запанувала при читанні, була отакою ж і по словах Гунашевського. І голос Хмеля, і зміст поклятьби ще дзвеніли над головами присутніх, сковували усіх і своєю новизною, і вагою повіданого.

— Що я скажу ще? Хай бог Всевишній наш благословить твоє, Зіновію, начинання, а ми...— оглянув Ганушевський присутніх,— давайте приймемо уже тепер оцю поклятьбу. Бо не богопротивна вона, а богомила. Читай, брате Зіновію, ще раз, а ми будемо тобі вслід повторювати,— перехрестив він усіх і сам перехрестився.

Повторне читання звучало урочисто в устах кожного і залягало в душу, викликаючи сльози щирості і відданості.

Вже вийшов Гунашевський із канцелярії, вже розсілися всі знову за стіл, щоб запити по звичаю оте таїнство, як у двері вступив джура Петро Гук.

— Гості до вас, пане кошовий,— боязко сказав він.— З Дону аж!... Якийсь Стенька і Фрол, говорять... А отаман у них турок, чи що, як халява, чорний.

— Разі і Шикмаз,— здогадався Сірко, оглянувши присутніх в застіллі. Оце побратими! Оце поміч! І як вчасно відгукнулися на клич!

63.

Як пишна квітка, палац кримського хана, нащадка Сарайської Золотої Орди. В ньому на Альма-ріці під бляклим шабельним осколком серпа-місяця іде своїм протореним шляхом життя. Розлогі платани, лаври, в’язи, гостроверхі стрімкі стуракині-тополі, неначе євнухи в гаремах, постійно стережуть камінниці і мальовничу місцевість міста, ховають в свої тіні повні протягів веранди, квітники на пологих дахах, глухі гаремні кімнати, святотатні міхраби, альтанки, водограї і стежки в чарівних садах...

Майже не міняються тут звичаї, заведені ще прапрадідом хана Хаджі-Гіреєм... Живуть; як у казці, шумлять у віттях легендами далекі часи хороброго Менглі і його наступників, похованих обіч, під камінними тінями стовпів з білими мармуровими чалмами над ними, славлять будівника міста божественного Селамід-Гірея і дихають силою влади теперішнього Іслам-Гірея...

Оздоби палаців не міняються тут. Хіба що вони тепер пишніші, багатші розкошами, ніж ті, давні, коли ханство шматком відірвалося від наспіх зшитої колись Золотої Орди. Незрівнянно багатші і несказанно пишніші теперішні оздоби, завдяки столітнім гвалтам і грабункам сусідів... Хай там що кажуть у світах мудреці — і друзі, і вороги, а нащадок отого Хаджі Іслам-Гірей — хан орди, та ще ж якої орди!..

Спокій його життя, хай славиться аллах, забезпечений і надовго. Правда, він знає і каверзи долі, і поневіряння, але вони ж і підсилили його, вони, врешті, змогутнили владу Іслама... Ото хіба лісисті Байдари іноді дошкуляють йому, ховаючи табуни гяурів-волоцюг у своїх печерах. Але з тим що зробиш?.. Адже рабів і гяурів у його ханстві набагато більше, ніж правовірних!..

Тільки гори навкруг Бахчисарая вище веж ханської мечеті і її мінаретів, тільки аллаху і його пророку по-своєму підкоряються мешканці міста, справляючи на честь їх пишні байрами, багатолюдні затійні ігрища, полювання, розваги. Бродячі дервіші, різнолиці караванники-купці ошатнюють його і повнять і гяурами-рабами, і барвистими шовками, сукнами та полотнами, і врунистою вовною, і дорогим камінням та коралами, і найкращими напоями та смушками, і чарівними естерами та килимами з усіх кінців світу...

Нелегке життя у хана, але жити можна, тільки б аллах дав здоров’я та подовжив життя якомога довше, а там можна буде чи зовсім позбутися, чи принаймні полегшити залежність від Високого Порога. Адже йде все до того. Правда, хан Іслам розуміє, що відриватися тепер від Порти не так і безпечно, бо на Сході уже і рештки домелює Московія отаких, як його, ханств — Казанського і Астраханського, а під боком зводиться мурами Дон і Січ. Як не нищили їх, як не палили протягом віків, як не грабували і не гвалтували, а гяури-уруси все встають і встають віками із попелу.

Хан розуміє, душею чує, що віковічна боротьба не минула і йде вона не на зиск правовірним, а тому настав час подумати, як вести себе в подальшому, зважити все і знайти шляхи, якими б можна було, допомагаючи слабішому, знищувати сильнішого. Чей же, сильна ще ота Жеч Посполита-Ляхистан, хоч і дихає на ладан її король Владислав, хоч і гризуться між собою магнати-королята. Чей же, мріє ще корона про землі до «можа», а це не родзинка в татарському роті!.. Маленькі розкосі очі його бачили це і в щілини повік і відчували добре нюхом, шукаючи інтриг, шпарок, заворух, що принесли б і хосний зиск, і слабість усім навколишнім...

Хан добре знав, що в отій Україні ляхистанській все ликом шите, що люд тікає світ за очі від розгульної сваволі королят і бреде, дичавіючи, по розтерзаній і спаленій землі шукати магната і орендаря для помсти, що він купчиться на Січі, там набуває і порядку, і звичаю, і сили, яка і йому, ханові, може грозити нещастям. Отож, треба шукати шляху, який би дав можливість направити