Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

внутрішньої сторожі, о, коли б ви тільки знали!.. Все це анонімні доноси, але всі вони супроти вас.

– Минулого тижня в мене був ад'ютант його превосходительства, – сказав із притиском Іщинський. – Він зробив дізнання і виявив, що всі доноси на мене – злісні наклепи. Так, як це є насправді…

– А хіба я кажу, що так не є… Але всі наші торговці дуже проти вас завзялися. Я сам торговець, ваше благородіє, через що трохи в тому ділі кумекаю. Це може погано закінчитися.

Іщинський реготав. Дивно, але він реготав майже так само, як Ленсаль.

– Ти мені скажеш, хто писав доноси?

– Донос писали всі. Вони зібралися й постановили: хай напишуть усі, тоді не буде винуватого. О, бідна моя голова! Я теж повинен був написати на вас донос, хоч мені то робити, може, й не годиться.

– Ти? – здивувався Іщинський.

– А що мені лишалося робити? Не напишу, то в мене всі тицятимуть пальцем. Чи, може, мені признатися, що маю з вами діло?

– Значить, треба чекати нової ревізії?

– Може, й так, – сказав фактор. – А може, корпусний захоче вас звідси перевести, хіба я знаю. А коли вас звідси переведуть…

Іщинський блиснув поглядом на фактора.

– Це певні дані?

– Як те, що надворі осінь.

– Я перевірю ці чутки. Що іще?

– Треба, щоб ви на якийсь час лишили в спокої доми й лавки наших. Комори також.

– Звідки ж мені брати?

– Як це звідки? – заходив по кімнаті фактор. – Хіба мало в місті інших людей, що треба виїжджати на самих наших. Хіба мало міщан і чиновників?..

– У міщан багато не візьмеш, а чиновники мають зуби.

– Тоді вам треба на якийсь час заспокоїтися. – Фактор утягнув у себе повітря, наче щось нюшив. – Вже недобре пахне в повітрі, ви не чуєте?

– Через тиждень у мене бал. Ти зрозумів мене?

– О, як мені вас не розуміти? Але чи конче вам влаштовувати цей бал?

– Конче, – сказав Іщинський і встав. – Коли б той бал не відбувся, всі подивилися б на мене з підозрою, а щоб того не було, я мушу залити кому треба роти вином, а черева набити добрими наїдками. Хто хоче жити, той має бути чемний.

– О, я не розумію такої політики! А коли все викриється?

– Тоді ти знайдеш засоби доказати, що не мав зі мною ніякого зв'язку.

– Коли б це собаці крила, – сумно зітхнув фактор. Наступного дня було вчинено напад на дім шосейного інженера майора Лівандовського. Сам майор був у цей час на лінії, вдома лишилися дружина, дві дочки-наречені, жіноча прислуга, лакей і денщик. Ще не було зовсім пізно. коли в дім подзвонили, сповістивши, що майору надійшла спішна депеша. Лакей відчинив, і йому миттю заткнули рота і зв'язали. На крик покоївки, яка була неподалік, вискочив денщик, але дістав по голові і так само був міцно зв'язаний. Пані з дочками вже лежали в ліжках, їм наказали лишатися без руху, тоді як всю жіночу прислугу зігнали в малу темну комірчину і там зачинили. Пані зі страху зомліла, а панночки були близькі до цього. Замасковані люди хапали все, що потрапляло під руки. Вони забрали грошову готівку, жіночі прикраси, сервізний посуд, столове срібло, одежу, подушки, ковдру, білизну, перини. Було вилучено всі харчові запаси: варення, шинки, крупи й борошно, горілку й вина. Після того один із розбійників підійшов до зімлілої пані і стягнув їй з пальця шлюбну обручку. Обручка в'їлась у тіло, і злодій. смикнув її так, що пані опритомніла. Вона заверещала, але була заспокоєна кількома ляпасами і глухим попередженням. В цей час до дому під'їхало кілька возів, все добро було спокійно навантажено, і напасники безшумно зникли – тарахкотіли тільки по брукові колеса. Цього разу нічний обхід з інвалідних солдатів та десяцьких вчасно не прийшов, ніхто не стріляв і не тікав. Стояла моторошна тиша, мирно валували пси, а над містом висів круглий, чистий місяць, біля якого здивовано поблимувала зірка. Треба сказати, що шосейний інженер був майже приятелем Іщинського, вони часто сходилися за грою в карти, а на балах начальника інвалідної команди постійно витанцьовували його дочки-наречені.

Інженер примчався наступного дня, він полаявся з городничим, послав скарги губернатору й генерал-губернатору, але все наче у воді потонуло; як завжди після скоєного, вранці Іщинський проїхав у кареті по місту і не забув завітати до потерпілого, щоб висловити своє співчуття. Інженерша при цьому ридала, а сам інженер ледве стримався, щоб не вилаяти начальника інвалідної команди – чутки про темні справи його картярського товариша не минули вух Лівандовського. По тому Іщинський, як завжди, поїхав до свого фактора, який сьогодні не виглядав стурбовано і без жодного вагання відлічив Іщинському дві тисячі карбованців. Вони сердечно побалакали про всілякі дрібниці, і кілька разів начальник інвалідної команди реготав. Це сталося тоді, коли він розповів фактору кілька не зовсім пристойних анекдотів: за своєю звичкою, Іщинський, оповівши щось смішне, сміявся перший. Він поїхав назад своєю каретою, спокійний і величавий, і його чорні, масні очі розглядали світ майже з любов'ю. Люди дивилися на нього із відчуттям страху й ненависті, але знайомі віталися якнайчемніше, на те Іщинський незмінне скидав кашкета і, блискаючи лисиною, віддавав поклін якнайщиріше. Приїхавши додому, він пішов просто в кімнату до своєї половини, і вона, уздрівши чоловіка, звелася йому назустріч, намагаючись відгадати, чи добрі вісті він несе. Цього разу він ішов розсвічений і помолоділий, а коли наблизився до дружини так, що міг її обійняти, то учинив це, з прицмоком поцілувавши в одну щоку і в другу, а тоді ще і в губи.

– Хороша сьогодні, люба моя, погода, – сказав він, хоч погода була така собі, з хмарами та вітром.

Він відступив від жінки і поплескав її широкими, пухкими долоньками по плечах.

– Наступний бал, – сказав він зі щирою теплотою, – ми зможемо відправити не гірше, ніж минулі. Окрім того, моя люба, як вам подобається це? – він змахнув руками, як фокусник, і в руках його опинилося чудове кольє.

Іщинська зойкнула і взяла кольє у руки.

– Бог з вами, Аполлоне Григоровичу! – вигукнула вона. – Але це, певне, коштує шалених грошей?

Іщинський сміявся вуркітливим сміхом. Його чорні очі заблищали ще масніше, а вуста розповзлися в утішній усмішці.

– Меткий ви, Аполлоне Григоровичу, – помахала пальчиком, вдаючи з себе наївну дівчинку, Іщинська. – А можна мені буде вдягти на бал?

– Для того я вам і приніс цю цяцьку, – сказав самозадоволено Іщинський. – Я не такий дурний, щоб наражати вас на ганьбу.

– Голубчик ви мій! – обняла чоловіка