Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

Іщинська і, ніжно граючись кольє, як грається гадом приборкувач, помчала в свою кімнату приміряти подарунок…

Саме в цей урочий момент Іщинський дістав сумне повідомлення із штаб-квартири корпусного командира внутрішньої сторожі: корпусному таки набридло діставати скарги на житомирського начальника інвалідної команди, і він вирішив перевести його в інше місце. Усмішка згасла на обличчі Іщинського, перетворившись на мертву, очі поступово втрачали блиск, як каганчики, котрі догоряли, шкіра обличчя із лискучо-задоволеної стала сіра і стара. Він відчув раптом глибочезну втому – певно, надійде такий момент, коли він не посилить змагатися за місце в цьому світі – тоді й полетить усе кумельгом, покотиться, як лавина, в чорну прірву, відтак пропаде не один десяток людей. Будуть каменовані він і його дружина, яка тішиться зараз, приміряючи кольє, і всі ті, з ким він нерозторжно зв'язаний. Він про такий кінець знав давно, хоч і тоскно сподівався на щасливий випадок. Зрештою, і зараз не все було так печально-безнадійно, тож він струснув головою, а коли Іщинська вийшла, щоб покрасуватися перед чоловіком у новому кольє, застала тільки запах тютюну, настояний на алкоголі, – сам Аполлон Григорович уже сидів у кареті, гордо випростаний і незрушний, і кожен, хто бачив його в ту пору, достеменне міг посвідчити, що в цього чоловіка місце в житті надійне й непохитне.

У цей час ішов вулицею Микола Платонович Біляшівський. Я вразився з нової зміни, яка сталась у цьому чоловікові. Вже нічого не нагадувало в ньому того забезпеченого, добропорядного чиновника з круглим обличчям і видимим черевцем – волосся зовсім побіліло і вибивалося з-під капелюха. Однак голову Микола Платонович тримав гордо, очі палали, і саме ці очі спинилися на застигло-поважній фізіономії начальника інвалідної команди, а відтак і на мені, пропікши нас наскрізь. Я трохи переполошився, сидів-бо поруч Іщинського зовсім невидимий, але сумніватися не випадало: ми дивилися один одному у вічі, і я таки був певний, що Біляшівський бачить мене. Захотілося скорчитися, змаліти і перетворитись у жучка, бо такого ще в моєму житті не траплялося, навіть давнішня розмова із Бергеном не йшла тут у паралель. Щоб перевірити остаточно це своє враження, я зняв кашкета і вклонився Біляшівському, на що той підніс руку до капелюха й ледь-ледь його припідняв. Я всміхнувся до нього доброзичливо, відтак відкинувся на спинку сидіння і зімітував той-таки вираз обличчя, що його мав Іщинський, – мертва усмішка, масні очі, які не роздивляються перехожих, а прилипають до них; зрештою, що з того, коли б навіть Микола Платонович мене побачив? їхати з Іщинським мені не заборонено, та й хто зна, чи пов'язує він цей мій образ із тим, що воює зараз з підростаючим поколінням? Через це моя стурбованість майже щезла, хоч неприємного почуття я позбутися не зміг – це було те саме, що відчуває злодій, коли його застає при таємному обшуці шухляд господар.

Карета почала спускатись униз по Чуднівській вулиці, і я відразу ж здогадався, куди мій супутник прямує. Ну, звісно, все відбувалося, як по розпису: відчинилися двері, і начальник інвалідної команди знову був віч-на-віч із чемно усміхненим фактором, хоч цього разу в очах у фактора зламалося по іскринці, і він не втерпів, щоб не зауважити:

– Надто часто ви ощасливлюєте мене своїми візитами, ваше благородіє.

– А тобі чому це в носі крутить? – не зовсім чемно обізвався Іщинський.

– Крутить не крутить, – сказав фактор, – а ваше благородіє в місті надто показна особа.

Аполлон Григорович уже сидів у фотелі, спустивши погляд на неметену підлогу, шкіра на обличчі була жовто-сіра, бо він уже розповів фактору причину свого наглого приїзду, і вони обоє замовкли, наче віддаючи шану поганій звістці чи, може, з приводу того сумуючи. Фактор ходив по захаращеній всяким добром кімнаті, а що вільного простору тут було небагато, то він, ходячи, вигинався туди й сюди, наче був гутаперчевий, а може, він і справді був гутаперчевий, адже треба було виявити неабияку гнучкість і добре-таки поворушити мізками. Підлога рипіла під пантофлями фактора, він ходив і замислено пощипував собі лівого пейса, бо так чинив завжди, коли треба було поламати голову.

– Чи дуже строгий ваш корпусний? – спитав зрештою.

– Звір, дикий і жорстокий. Знаєш, що він каже на смотрах?

– Скажете.

– Він каже на смотрах, що дозволяє засікти дев'ять чоловік, щоб десятий був вишколений, як належить.

– Це справді так? – радісно підскочив фактор.

– Нема чого радіти, – похмуро обізвався Іщинський. Але фактор уже не ходив, а бігав по кімнаті, спритно вигинаючись у проходах, щоб не вдаритись об гострі ріжки комодів, столу, шаф, стільців і підставок. Підлога співала під ногами, а Іщинський пильно стежив за ним, як стежить кіт за пташкою, котра відводить його від свого гнізда.

– Може, я зовсім дурний, – сказав нарешті фактор, – але коли такий він звір, хе-хе… – Він підморгнув Іщинському, і око його виросло для стривоженого начальника інвалідної команди в щось величезне й багатозначне: – Я, ваше благородіє, прожив трохи на світі. І знаєте, що я вам скажу, о, почекайте, не перепиняйте, бо в мене отута починає так гарно крутитися, – він показав пальцем на голову, бо саме там почало так гарно в нього крутитися. – Еге ж, коли він такий звір – це значить, ваше благородіє, що він… стривайте, стривайте, я зараз скажу, що він, хе-хе… під черевиком у своєї жінки. А тепер кажіть, що хотіли…

Але Іщинський нічого не хотів – він реготав.

– А ти – зух, побий мене качалка!

– Ну, що ж, – задоволене озвався фактор. – Треба нам якось рятувати шкуру. А може, вона, пані генеральша, часом і модниця?

– Модниця, модниця, – заплескав себе руками по колінах Іщинський.

– То я це діло візьму на свої кволі, старі плечі, – сказав фактор. – Видатки ми з вами поділимо, трохи дам я, а більше ви, бо не я до вас прийшов, а ви до мене, та й не такий зараз час, щоб за копійку стояти. І знаєте що, – він перестав бігати, – не приїздіть поки що до мене, а я до вас. Коли захочете зі мною перебалакати, шепніть шинкарю Холоденку, а треба буде мені, то хтось до вас прийде. Скаже, що він од м'ясника… ви щось хотіли сказати?

– Скільки? – спитав Іщинський.

– Три тисячі ваші, а тисяча моя. Чи, може, замало? Іщинського перекривило.

– Пані генеральша на менше не спокусяться. Менший хабар – менший виграш.

– Роби, як знаєш, – сказав, зводячись, Іщинський. – Правду кажучи, обдереш мене, як липку.

– Ще жодна липа з того не всохла. З неї