Елізабет Костова - Викрадачі

— Ні, ви усвідомлюєте. Вам відомо все, що потрібно. І я також усвідомлюю. Якби тільки Оде була з нами! А сказала б вона те ж саме. — Мені здалося, що він зараз заплаче, як мало не заплакав над листами, але наразі його обличчя проясніло. — Вивезіть мене на сонечко.

Розділ 104

Марлоу

У літаку до аеропорту імені Даллеса,[158] накривши коліна ковдрою, я уявляв, яким міг бути останній лист Олів’є — можливо, спалений нею в каміні своєї спальні в Парижі.

1891

Люба моя!

Я розумію, що ризикую, пишучи тобі, але ти вибачиш художника, який мусить попрощатися з товаришем. Я старанно запечатаю листа, щоб бути впевненим: ніхто, крім тебе, не зламає цю печать. Ти ніколи мені не пишеш, але я відчуваю твою присутність кожного дня в цій чужій, похмурій, прекрасній країні — так, я дійсно намагався писати її, хоча тільки Богові відомо, що станеться з моїми роботами. Ів у своєму останньому листі, близько восьми місяців тому, розповів мені, що ти зовсім нічого не малюєш і цілком присвятила себе доньці, яка має блакитні очі, відкритий характер, гострий розум. Якою милою й розумною вона має дійсно бути, якщо ти обернула свій талант на піклування про неї! Але як можеш ти, кохана, занапастити свій геній? Принаймні, ти могла б користуватися ним суто для себе. Тепер, коли я вже десять років живу в Африці, а Тома помер, жоден з нас не становить загрози для твоєї репутації. Він забрав твою найкращу роботу задля власної слави — чому б тобі не помститися, написавши ще кращу картину? Але ж ти жінка вперта, як я пам’ятаю, щонайменше — цілеспрямована.

Утім, нічого страшного: у свої вісімдесят я здатен зрозуміти те, чого не розумів навіть у сімдесят — можна вибачити, врешті-решт, майже все й усіх, крім самого себе. А я тепер, однак, вибачаю навіть себе — або тому, що маю слабкий характер, або тому, що до твоїх ніг упав би будь-хто на моєму місці, а може й просто тому, що мені залишилося жити небагато — п’ять-шість місяців. Я, щоправда, із цим змирився. Все, що ти мені дала, кидає яскравий відблиск на мої роки й робить їх удвічі світлішими.

Проте я взявся сьогодні за перо не для того, щоб випробовувати твоє терпіння філософськими роздумами, а скоріше для того, щоб запевнити: твоє бажання буде виконано. Бажання, яке ти прошепотіла мені на вухо в ту хвилину, яку я незмінно згадую з гарячим почуттям, а саме — щоб я помер з твоїм іменем на вустах. Так і станеться неодмінно. Впевнений, що тебе й переконувати в цьому не потрібно, до того ж лист може й не потрапити до твоїх рук — пошта тут працює дуже погано, м’яко кажучи. Але твоїх вух воно дістанеться, ім’я, що я прошепочу.

Ти ж, моя мила й кохана, згадуй про мене з пробаченням, на яке ти здатна, і нехай усі боги дарують тобі щастя, поки ти не зробишся набагато старшою, ніж я, мізерний. Благословення твоїй маленькій доньці й Іву, якому пощастило піклуватися про тебе. Коли вона зросте, розкажи їй про мене хоч трохи. Свої гроші я заповідаю Оде — так, Ів сповістив мене, як її звуть, він і зберігатиме гроші для неї на банківському рахунку в Парижі. Витрати з них дещицю, аби відвезти її одного разу до Етрети. Тобі ж відомо, що ця місцевість з усіма її селами, скелями, доріжками — справжній рай для художників. Можливо, й ти колись знову візьмешся за пензель. Цілую твою руку, любове моя.

Олів’є Віньйо

Розділ 105

Марлоу

Ранок мого повернення до «Ґолденґров» був такий само сонячний — немов я привіз весну з Франції. Іще привіз каблучку для Мері, антикварну річ дев’ятнадцятого століття: рубіни, золото, — вона коштувала мені більше, ніж усі витрати за останні півроку, взяті разом. Співробітники зраділи моєму поверненню, й за першою ж філіжанкою кави на мене звалилася лавина повідомлень і паперів. Нотатки сестер і записи доктора Крауна, під чиїм наглядом я залишив Роберта, були однозначно заспокійливими: Роберт, як і раніше, не розмовляв, але весь час був заклопотаний, пожвавлений, снідав і обідав разом з усіма, посміхався пацієнтам і сестрам.

Потім я відвідав інших своїх пацієнтів, серед яких були дві новенькі. Одна — молода дівчина, яку перевели з однієї вашингтонської лікарні, де вона перебувала під наглядом через спробу самогубства. Вона сповнилася рішучістю одужати й не завдавати більше страждань своїй родині. Мені вона розповіла, що спостерігала, як мати ридає зі страху в палаті, й ті спостереження змусили її переглянути своє ставлення до багатьох речей. Інша новенька була літньою жінкою. Я не був упевнений, що фізичний стан хворої дозволяє їй перебувати у нас, але це я обговорю з її рідними. Вона на хвилину простягла мені свою тоненьку, мов листок, руку, я потис, узяв свою валізку й пішов до палати Роберта.

Він сидів на ліжку з альбомом для малювання на колінах, очі затьмарені. Я підійшов прямо до нього й поклав йому руку на плече.

— Роберте, можна поговорити з вами кілька хвилин?

Він підвівся. На його обличчі читалися гнів, подив, щось схоже на образу. Цікаво, чи не заговорить він зараз: «Ви забрали мої листи!» Можливо, скаже: «Чорт би вас забрав!», гірко скаже — так, як я казав йому. Але він просто стояв і мовчав.

— Можна, я сяду?

Він не поворухнувся, тож я сів на звичне своє місце, в крісло, знайоме, мов рідний дім. Сьогодні мені було в ньому на подив комфортно.

— Роберте, я їздив до Франції. Побачитися з Анрі Робінсоном.

Результат був миттєвим: він закрутив головою і впустив на підлогу свій альбом.

— Анрі вам пробачив, здається. Я повернув йому листи. Шкодую, що мусив узяти їх без вашого дозволу: побоювався, що ви не погодитеся.

Знову миттєвий приплив збудження. Він зробив крок до мене, і я підвівся на ноги, почуваючись так у більшій безпеці. Двері, як і зазвичай, я залишив не зачиненими. Вдивляючись у нього, однак, я побачив, що Роберт не настроєний агресивно — скоріше, приголомшений.

— Анрі зрадів, що листи повернулися до нього. Потім ми з ним поїхали до села, яке згадується в листах. Не знаю, чи ви пам’ятаєте — Ґрем’єр, звідки родом Беатрисина покоївка.

Він не зводив з мене очей, обличчя побіліло, руки безсило звисали.

— Ми не знайшли жодних слідів родини тієї служниці, але Анрі сказав,