Вілбур Сміт - Сонячний Птах

Він побачив напівзагоєні рани, які досі кровоточили крізь бинти. Побачив чоловіка, доведеного до межі своїх сил і своєї рішучості, чоловіка, який відчував у горлі гіркий смак поразки.

– Так, – сказав Гай. – Я пам’ятаю.

Вони повернулися до Опета рано-вранці. Усю ніч вони сиділи разом біля вогню в хатині Гая і розмовляли.

Ланнон розповів йому про хід кампанії і про те, в якому становищі опинилася нація. Розповів йому про кожну битву, кожну стратегію, яку застосовував ворог.

– Я покладав великі надії на бойових слонів. Ці надії виявилися марними. Ми втратили більшість їх у першій же битві. Вони використали списи, змочені в отруті, яку взяли в незліченних бджіл. Я довідався від полоненого, що вони обкурили димом сотні вуликів і ретельно вичавлювали отруту з кожної бджоли. Нестерпний біль у кожній рані привів моїх слонів у стан божевілля. Вони металися в наших рядах, і нам доводилося вбивати їх.

Вони також підготували атлетів, які стрибали на спини слонів. Вони стрибали, підкинуті своїми товаришами, і, пролетівши в повітрі, як професійні акробати, приземлялися на спинах слонів, убивали погоничів, а потім заколювали тварину в задню частину шиї.

– Це моя провина, – сказав Гай. – Я розповів йому про цю тактику, її римляни застосовували проти слонів Ганнібала. Він не забув жодного слова з моєї науки.

Далі Ланнон розповів Гаю про кожну битву, й хоч усі вони були переможними, але кожна ослаблювала Опет, примушувала його військо повільно відступати перед чорними ордами, підсилювала розпач у легіонах, спричинялася до дезертирства й заколотів, розповів також про загибель більшої частини флоту на берегах озера і про заблокування каналу.

– Скільки кораблів залишилося?

– Дев’ять галер, – відповів Ланнон, – і досить багато риболовних човнів.

– Досить для того, щоб переправити всіх нас через озеро, на південний берег?

– Ні, – похитав головою Ланнон. – Не досить.

Вони проговорили всю ніч, і в темряві перед тим, як почало розвиднятися, Ланнон поставив запитання, яке тремтіло на його губах протягом усього вечора. Він знав, що Гай чекає його.

– Чому ти покинув мене, Гаю? – лагідно запитав Ланнон.

Якщо Гай вірив, ніби Ланнон нічого не знав про його взаємини з відьмою, якщо вірив, що вибір Ланнона для жертви був випадковим, тоді Ланнон має вдавати, ніби він нічого не знає.

Гай підвів голову, коли почув запитання, й вогнище освітило його обличчя знизу, залишивши його очі як дві чорні провалини.

– А ти не знаєш? – запитав він, подивившись на Ланнона пильним поглядом.

– Я знаю тільки, що ти викрикнув ім’я відьми й вибіг геть.

Гай роздивлявся обличчя Ланнона у світлі вогнища, шукаючи на ньому виразу провини або обману, проте нічого такого не помітив. Обличчя Ланнона було стомлене й напружене, але світло-голубі очі дивилися прямо й відверто.

– Що з тобою сталося, Гаю? – наполягав він. – Я так багато міркував про це. Що погнало тебе з храму?

– Таніт. Я її кохав, – сказав Гай, і вираз обличчя в Ланнона змінився.

Він дивився на Гая протягом тривалих секунд, нажаханий і приголомшений.

– О, друже, що я тобі зробив? Я не знав, Гаю, я не знав.

Гай опустив погляд до вогню й зітхнув.

– Я тобі вірю, – сказав він.

– Попроси у Ваала прощення для мене, Гаю, – прошепотів Ланнон і нахилився вперед, щоб ухопити Гая за плече, – якщо я будь-коли завдавав тобі горя.

– Ні, Ланноне, – відповів Гай. – Я більше ніколи не стану молитися. Я втратив кохану й відмовився від своїх богів. Тепер у мене немає нічого.

– Ти ще маєш мене, мій старий друже, – сказав Ланнон, і Гай сором’язливо всміхнувся до нього.

– Так, – погодився він. – Я ще маю тебе.

Вони віднесли золоті сувої і сокиру з грифами на пляж, де терпляче чекали їх Бекмор та команда рибальського човна, й повернулися до Опета рано-вранці.

Легіони вітали їх, царя й верховного жерця, коли вони йшли через табір, і Гай відчував, як сльози обпікають йому повіки.

– Я цього не заслуговую, – прошепотів він. – Я їх покинув. Я мусив би бути з ними.

Хоч два легіони були відновлені з розгромлених решток первісних дев’ятьох, проте Гаю здавалося, що їхня основа – легіон Бен-Амона. Повсюди він бачив знайомі обличчя, які приязно всміхалися йому з рядів. Він зупинявся поговорити з ними, намагаючись не втрачати веселого тону, коли помічав погнуті обладунки й грубо забинтовані рани, напівзагоєні або загноєні.

Він бачив, які вони виснажені, виснажені духовно, а не лише тілесно. Усмішки були дуже короткими, а крики привітання вилітали зі зсудомлених горлянок – проте вони були готові до битви й бойовий дух їх не покинув. Вони щиро раділи, що жодна з пошестей, які так часто навалюються на обложене військо, ще не навідала їх і не ослабила ще більше. Не було таємницею, що коли військо перебуває в регулярному марші, не затримуючись надовго в жодному місці, щоб отруювати постачання водою й доводити до розкладання купи власного лайна, тоді пошесті часто обминали його.

На березі озера стояли табором двадцять шість тисяч людей, і всі вони намагалися триматися бадьоро. Гай відчував невеличкі спалахи довіри й надії, коли проминав їх. Можливо, з таким військом ще можна чогось домогтися.

Ланнон і Гай опівдні перекусили зі своїми офіцерами. Не було нестачі ані в зерні, ані в м’ясі так близько до зерносховищ і складів Опета, й вони влаштували справжній бенкет, виголошуючи один одному тости, тоді як їхні люди втішалися подвійною порцією вина, яку Ланнон наказав їм видати. Пополудні Ланнон дозволив жінкам прийти в табір. Цей привілей зазвичай надавався лише після великої перемоги, а не перед битвою. Жінки тисячами посунули з міста – багато з них були дружинами на один день і для не одного чоловіка.

– Нехай утішаються, – зауважив Ланнон із легким жалем у голосі, коли вони переходили через табір із ескортом офіцерів та обраних легіонерів. – Боги добре знають, що сьогодні, можливо, вони роблять це в останній раз. – Потім його голос посуворішав: – Але ти повинен простежити, щоб жодна жінка не залишилася в таборі після того, як зайде сонце.

Було щось розпачливе в цих масових паруваннях, так ніби життя намагалося забезпечити собі можливість зберегтися напередодні згасання. Так ніби в розпалі кохання завтрашню різанину можна було не брати до уваги.

Ланнон залишив їх віддаватися своїм божевільним пристрастям і в компанії офіцерів вийшов із табору швидким клусом або тією ходою, якою пересуваються легіони, коли поспішають на битву. Ланнон повів їх на високий відріг, який стримів з однієї зі скель і з