Вілбур Сміт - Сонячний Птах

І Ланнон відчув, як підіймається в нього настрій.

– Де він? Він живий? Він повернувся? – запитав Ланнон.

Тільки тепер він визнав перед самим собою, як бракувало йому маленького жерця. Він не бачив його відтоді, як Гай вибіг із печери Астарти посеред церемонії свята Родючості Землі.

І, хоч Ланнон організував великі пошуки, навіть запропонував винагороду в сто золотих пальців за відомості про нього, Гай зник.

– Він повернувся?

Скільки разів у довгі ночі після цього Ланнон тужив за їхньою дружбою, його порадами і його втішаннями.

Як часто в гуркоті битви він мріяв почути вигук Гая: «За Ваала!» і його пісню про велику сокиру.

Як часто він згадував Гая в ті хвилини, коли треба було втримати центр, готовий обвалитися, або розгорнути фланги, які відступили під натиском ворога.

– Де він? – запитав Ланнон.

– Його бачив рибалка. Він на острові, – сказав Бекмор.

Дні минали в тумані горя. Гай утратив їм лік, один із них майже непомітно переходив у наступний. Більшість часу він збавляв, працюючи над сувоями. Він узяв із собою всі п’ять золотих книг і, коли виходив з хатини, ховав їх під матою, на якій спав.

Він писав тільки про Таніт, про своє кохання до неї і її смерть. Спочатку він працював ночами так само, як і днями, але потім, використавши всю олію для лампи, ночами блукав понад берегом, наслухаючи, як шумить і торохтить перекочуваними камінцями прибій, а вітер, налітаючи з озера, шелестить вітами пальм.

Він годувався молюсками й кількома рибинами, яких йому щастило зловити на мілині, й став худий і занехаяний. Волосся й борода йому переплуталися і злиплися від недогляду.

Горе світилося в його очах, роблячи їх дикими й примарними, напівбожевільними – адже йому було байдуже до всього, крім своєї втрати. Минуло чимало таких безнадійних днів, поки всередині нього не заклекотіли гнів та обурення. Із самої його глибини підіймалися думки темні й небезпечні, наче тіні акул-убивць, що припливали на запах крові.

Дивлячись на дим від вогнища, на якому він готував їжу, він думав про свою землю та її богів. І та, й ті здавалися йому жорстокими й жадібними. Земля налаштована нагромаджувати багатства, не беручи до уваги, скількох людських страждань це коштує, а легковажні боги вимагають жертви. Обоє жадібні й зажерливі.

Гай покинув вогонь і пішов на берег озера. Він сів на піску, й вода змочила йому гомілки, перш ніж відкотитися назад. Темні думки тривали, а з ними змішувалися спогади про Таніт.

Він думав про богів, які обрали для жертви кохану їхнього вірного слуги. Чого вони ще хочуть від нього, міркував він. Він віддав їм усе, дороге для себе, а вони хочуть від нього ще більше.

Як жорстоко, що вони обрали Ланнона за інструмент, що забрав у нього його кохану. Тепер він жалкував, що не розповів Ланнону про Таніт. Якби Ланнон знав про їхнє кохання, він би її захистив, Гай не сумнівався в тому, що він її захистив би. Спочатку він зненавидів Ланнона, адже це він назвав Таніт як жертву. Потім здоровий глузд переміг. Гай зрозумів, що Ланнон вірив у те, що чинить правильно. Він нічого не знав про взаємини Гая й Таніт. Він знав лише, що нація перебуває в смертельній небезпеці й треба обрати цінного посланця. У такому разі, природно, слід було обрати Таніт. Неохоче Гай визнав, що було саме так, і знав, що зробив би те саме.

Він більше не ненавидів Ланнона, але несподівано для себе виявив, що ненавидить тих, хто підштовхнув його до цього. Боги – безжальні боги.

З озера піднявся великий Ваал у всьому своєму золотому й червоному блиску, й на протилежному боці озера Гай міг бачити на обрії рожеві скелі й башти Опета.

За давньою звичкою, Гай підвівся на ноги й розпростер руки, зображуючи сонце, й розтулив рота, щоб заспівати хвалу Ваалу.

Несподівано він затремтів від гніву. Він відчував, як вогненні його зблиски підіймаються у його душі, розпалюючи в ньому ненависть, і то було похоронне вогнище, на якому згоріла його віра.

– Будь ти проклятий! – закричав він. – Чого ти ще хочеш від мене, ти, пожиратель плоті? Поки я маю бути іграшкою в твоїх руках?

Тепер він стиснув руки в кулаки й здалеку гнівно погрожував ними сонцю, яке сходило над обрієм, риси його обличчя спотворилися, а сльози потекли струмком у густі чагарі його бороди. Він пішов в озеро.

– Скільки ще я маю годувати твій жорстокий апетит, душогубе людей? Скільки має загинути невинних людей, поки ти задовольниш свою страховинну спрагу до крові?

Він опустився навколішки в мокрий пісок, і проточна вода піднялася йому до пояса.

– Я не хочу тебе визнавати! – закричав він. – Тебе й твою криваву подругу. Я більше нічого не хочу від тебе – я тебе ненавиджу. Ти мене чуєш? Я тебе ненавиджу!

Потім він замовк і похилив голову. Вода м’яко коливалася навкруг нього. Через кілька хвилин він набрав її в жменю й обмив собі обличчя. Потім підвівся й пішов до хатини, яка стояла неподалік від берега. Його опанувало відчуття доленосної полегкості, того миру, який приходить після невідворотного рішення. Він більше не жрець.

Він з’їв шматок вудженої риби й випив чашу озерної води, перш ніж почав працювати над сувоєм.

Він знову писав про Таніт, намагаючись пригадати кожен тон її голосу, кожну її усмішку й кожен похмурий вираз, пригадати, як вона сміялася і як тримала голову – так ніби словами міг зробити її безсмертною, ніби міг нагородити її життям на наступні тисячу років, словами, які накреслював на аркуші нетлінного золота.

Одного разу він підвів голову від сувою і своїми короткозорими очима побачив, що день минає й довгі тіні від пальм лягли тигровими смугами на жовтий пісок пляжу. Він знову нахилився до сувою й працював далі.

Почувся хрускіт кроків на піску зовні хатини, й чорна постать заступила світло.

Гай знову підвів голову й побачив у дверях Ланнона Гікануса.

– Ти мені потрібен, – сказав він.

Гай нічого не відповів. Він сидів, нахилившись над сувоєм, кліпаючи очима на Ланнона.

– Саме на цьому острові ти пообіцяв мені, що ніколи мене не покинеш, – лагідно провадив Ланнон. – Ти пам’ятаєш?

Гай подивився на нього пильним поглядом. Він побачив лінії турбот і страждань, що глибоко проникли в тіло Ланнона, чорні затінені очниці на худому обличчі. Побачив сіруватий тон шкіри і сріблястий блиск волосся старого чоловіка в