Євгеній Шульженко - Гра почалась 1. Племʼя, Євгеній Шульженко

Мілана та Степан глянули один на одного та без слів зрозуміли, що йдуть разом. Домовились з Катею, що вона підготує чай для охорони, що стоять на вхідних дверях. Потім, вона має повернутись у підвал та чекати на розвідників племені Вітрів.

Але вас можуть схопити, - злякано спитала дівчина, - вам буде від цього лише гірше, ще й мене запруть разом з вами. Ми постараємось все зробити тихо, - заспокоїв Степан, всміхаючись, - але якщо все ж таки не вийде, ми не видаємо тебе. Так, - погодилась Мілана, - скажемо, що самі відкрили двері, а охоронця, тобто тебе, оглушили по голові.

Катя була не в захваті від такого повороту, але мала йти на ризик. Назад шляху немає. Діти вдягли свої куртки та тихо пішли до сходів, піднялись до школи. На першому поверсі, вийшовши в коридор з класами, Катя вказала рукою на сходи, що були навпроти. Вона ж розвернулась та пішла в сторону їдальні, через довгий коридор, що вів до виходу зі школи. Діти почули, як Катя голосно позіхнула та привіталась з охоронцями. Мілана та Степан, залишившись самі, озирнулись та поволі пішли до сходів. На вулиці дійсно була ніч, але сніг та місяць освітлювали коридор достатньо. Ніч же дарувала абсолютну тишу.

На другому поверсі несподівано з коридору вийшла заспана дівчина. Вона хотіла спуститись вниз, але побачила чужинців. Не встигла й крикнути, як Степан підскочив та закрив їй рота. Покрутив головою зі сторони в сторону, дивлячись в очі ворога. Та закрила очі та відкрила, показуючи, що буде вести себе тихо. Степан попросив Мілану дістати з кишені куртки мотузку. Дівчина здивувалась тому, навіщо він все це у себе тримає. Мотузку знайшла, зв’язала несподіваного гостя. На жаль, діти були змушені зняти у дівчини з ноги шкарпетку, та зробити кляп. Вона не мала кричати. Тихо зайшли на поверх та перевірили найближчий клас. Він був пустий. Зв’язану дівчину залишили, до того ж Мілана точним ударом в точку на шиї лишила її свідомості.

Повернулись до сходів та піднялись на третій поверх, зазирнули в ту сторону, де була вчительська та кабінет директора. Охоронці були біля кабінетів. Та, придивившись, зрозуміли, що ті присівши, сплять. Не хотілось би зараз влаштовувати галас, бо прокинуться ватажки – буде набагато гірше.

Мілана пояснила Степану, які є больові точки у людей та як вдарити, щоб людина втратила свідомість. Хлопець розхвилювався, коли ватажок змусила його потренуватись на ній. Він прошепотів, що не хоче зробити їй боляче. Від цього дівчина тільки фиркнула та розізлилась. Вона пояснила, що у них зараз є план, за яким вони мають одночасно вивести з ладу охоронців. І точка.

Вийшовши з-за кута, діти побігли до сплячих охоронців. Це були два хлопці років по десять чи одинадцять. Палиці лежали поряд. Підлога була бетонна, тому ні єдиного звуку не було чути. Попереду метрів двадцять, але в будь-який момент охоронці можуть прокинутись. Декілька секунд, підскочили та хлопнули по плечам сплячих. Обидва хлопці підскочили, сонними очима намагаючись зрозуміти, що відбувається. Мілана впевнено нанесла потрібний удар, від якого охоронець впав без тями. Але у Степана не вийшло зробити теж саме. Від нанесеного удару охоронець скрутився від болю, але свідомість не втратив.

Трив… - хотів крикнути хлопець, - але ватажок підскочила та закрила рота охоронцю, довела справу до кінця, гнівно подивившись на Степана.

Діти племені Вітрів застигли та не рухались. Вони очікували, що ватажки Легіону могли почути голос, прокинутись. Але в коридорі була повна тиша, за дверима Вчительської також жодного руху. Простояли, майже не дихаючи, хвилин десять. Нічого не змінилось.

Ватажок кинулась до дверей, тихо натиснула на ручку та потягнула. Двері були зачинені. Дістала з кишені шпильки, повставляла в замок. Степан в цей час стояв поряд з дівчиною та нервово вслухався в тишу. В будь-який момент хтось з ватажків міг прокинутись. Або можливо нові охоронці піднімуться на верхній поверх, щоб змінити вахту.

Пройшло хвилин п’ятнадцять, та двері не відімкнулись. Мілана встала, потягнулась. Вона була засмучена, подивилась на хлопця та похитала головою в сторони. Степан підняв руки та почесав голову, намагаючись щось придумати. Ключ був, по словам Каті, у Маші та Роми. Але йти до них в кімнату та шукати цей ключ – це самогубство.

Мілана, - пошепки сказав Степан, - якщо двері не відкрити, то треба бігти. Потім будемо думати, як дістати ту квітку. Ні, не вийде, - відмовилась Мілана, - потім – це прийти великою армією та розбити Легіон. Ти впевнений, що це буде гарна ідея? Ну, тоді в мене є план, - всміхнувся Степан, - хоча він тобі не сподобається.

Хлопець запропонував вилізти на дах школи та за допомогою мотузки спуститись через вікно. Замків на вікнах немає, тому механізм рами можна легко зламати та відкрити. Дівчина тихо засміялась, оскільки її здивувала кількість мотузки, яку Степан носить з собою. Він не відреагував на жарт та чекав її рішення. Йти до Маші та Роми в кімнату, чи спускатись з мотузкою – вибір був зрозумілий.

Діти відтягнули охоронців за куток коридору, від очей подалі, та почали шукати драбину на дах. З іншої сторони побачили металеві сходи та маленькі двері. На дверях висів невеликий замок, який Мілана швидко відімкнула однією шпилькою. Куртки застібнули та вискочили на вулицю. Зима давала про себе знати. Завивав холодний вітер, розносив сніг навколо. Діти натягнули шапки та обмотались шарфами. Побігли по даху до самого кінця, та десь напроти останньої кімнати зупинились.