Соломія Павличко - Теорія літератури

лише тоді, коли запроваджений у марксистській соціологічній рамці. Коли він, на протилежність марксизмові, запроваджує свої соціологічні закони, він стає «реакційною, неправдивою, суб’єктивно-ідеалістичною теорією».

Опублікована того ж року стаття Степана Гаєвського «Фройдизм у літературознавстві» мала гострішу тональність. До того ж автор не дуже добре знав, із ким він бореться: фройдизмом, російським формалізмом, котрий, як і фройдизм, виявляв інтерес до аналізу еротичної образності, чи взагалі з усіма тими «мисливцями» на полі літератури, які нібито на ній зовсім не розуміються. До «мисливців» передовсім належали фройдисти.

В середині 20-х відбувається перехід на антифройдівські позиції у сфері медицини. Це засвідчують дебати між київським лікарем Валентином Гаккебушем (критиком психоаналізу) та одеським лікарем Мойсеєм Вульфом (захисником психоаналізу, головою Російського психоаналітичного товариства) на сторінках київського журналу «Современная психоневрология» в 1925 і 1926 р. Гаккебуш спрямовував критику не проти Фройда, якого вважав «владарем дум сучасного нам суспільства „присмерку Європи“», а проти так званого «дикого психоаналізу», повального й дилетантського захоплення ним, а щонайгірше — некваліфікованого застосування його ідей у клінічній практиці. Вульф заперечував арґументи Гаккебуша. Своєю чергою, Гаккебуш відкидав Вульфові докази, обурюючись головно тим, що все у фройдизмі «втиснуто в безодню сексуальності».

В другій половині 20-х до лав найнепримиренніших антифройдистів в українському інтелектуальному середовищі став Володимир Юринець. Він засуджував фройдизм у своїх статтях; розділ «Фройдизм та марксизм» посідає чільне місце в його книжці «Філософсько-соціологічні нариси» (Харків, 1930). Цікаво, що до війни Юринець навчався у Віденському університеті на фізико-математичному і філософському факультеті, в Парижі захистив докторську дисертацію з філософії і, безперечно, мав можливість познайомитися з ідеями фройдизму з перших рук. Цікаво й те, що 1911 р. він видав збірку віршів «Чергою хвиль», у якій виступив як епігон модерни, за що зазнав жорстокої критики. 1925 р. він очолив Інститут філософії в складі Харківської Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів, із трибуни якого повів боротьбу з фройдизмом (буржуазним націоналізмом, Хвильовим та загалом усією українською літературою, що не вписувалася в ідеологічні рамки сталінізму).

В 20-х роках вийшло чимало російських перекладів Фройда та інших західних авторів аналогічної орієнтації. Не менше їх вийшло і в російських видавництвах поза межами України. Та наприкінці десятиліття такі переклади психоаналітикам заборонили. Український психоаналіз як клінічна практика і як інструмент аналізу культури помер, ледве народившись. І все ж деякі цікаві спроби відбулися й деякі відповідні дискурси можна відстежити. Вони стосуються передовсім фройдистського аналізу української класики.

Журнал «Современная психоневрология» 1926 р. опублікував статтю одеського психоаналітика А. Халецького «Психоанализ личности и творчества Шевченко». Головні ідеї статті можна коротко підсумувати так: інтроверсія (тобто відокремленість лібідо від любовних об’єктів) як головний чинник дитинства Шевченка після дев’яти років; лібідо Шевченка фіксоване на матері, яка кидає промені на інші жіночі образи поета, зливаючись із ними; мазохістичний комплекс особистості: любов без страждань у Шевченковому світі неможлива; у відразливих, хтивих, мстивих та егоїстичних «батьках» його поезії спроектовано образ власного батька поета, який своїм новим одруженням після смерті матері зрадив пам’ять про неї і поглибив таким чином самотність дітей; вплив діда відкриває шлях лібідо від інтроверсії до сублімації, — саме дідові оповідання про героїчне минуле визначили потяг до поезії; ненасиченість своїх інтровертованих почуттів Шевченко відносить до України, яка пробуджує в нього почуття, схожі до тих, які викликає мати-покритка і та дівчина, що її в своєму житті Шевченко так і не знайшов.

Стаття Халецького не претендувала на якісь остаточні висновки. Чудово це усвідомлюючи, автор підкреслював, що лише дає начерк тих шляхів у вивченні Шевченка, які можуть бути відкриті за допомогою психоаналізу. Тему «дорослої» сексуальності Шевченка Халецький, як і Балей, не заторкував, звертаючись лише до дитячої сексуальності та її впливу на формування Шевченка. Як психоаналітики, вони добре знали, що будь-яка, навіть «нульова» (користуючись означенням Розанова) сексуальність має свої причини, однак не ризикували їх розглядати чи навіть побіжно заторкувати. Шевченкова роль пророка, ікони, святого передбачає асексуальність особистості. Він чистий і непорочний, як і належиться святому. Порушувати табу в цьому напрямі було небезпечно і в 1916 р., і в 1926-му, так залишається й сьогодні. Хоча не дивно, що саме Шевченко викликав інтерес психоаналітиків: це сталося не тому, що він «найбільший» український письменник, а тому, що його образ, а також його життя і творчість провокувало (і далі провокує) до такого аналізу.

1927 р. з’явилася стаття Валер’яна Підмогильного «Іван Левицький-Нечуй. (Спроба психоаналізу творчості)». Підмогильний не був професійним критиком. Крім того, його естетичні й інтелектуальні смаки лежали здебільшого в раніших від XX століття епохах. Із психоаналізом Підмогильний ознайомився через французькі та російські переклади. Однак у контексті сотень критичних статей, написаних і опублікованих у 20-х роках, його стаття про Нечуя-Левицького посідає особливе місце.

Підмогильний показує Нечуя-Левицького як невротика, в неврозах і фобіях якого треба шукати пояснення як його деяким сюжетам (втоплення дитини в «Бурлачці»), так і дивацтвам (фіксації на їжі та дотриманні режиму дня, заповіт, у якому він вимагав друкувати свої твори тільки в його власному правописі, тощо). Підмогильний приписує Нечуєві-Левицькому Едипів комплекс і фіксацію на аналеротичній фазі. На думку Підмогильного, батько викликав у Нечуя-Левицького ворожість, сина дратували його фізичні вади, крім того, він звинувачував батька в ранній смерті палко коханої матері. На думку Підмогильного, «у цьому загостренні Едип-комплексу сходяться всі ниточки розуміння і самого Левицького, і його творів. Libido дитини спиняється на своєму першому об’єкті, на першій коханій, що нагло й трагічно загинула. Ніколи за довге життя письменника його libido вже не повернеться на іншу жінку — воно „защикнуте“, непереможно зафіксоване. Кохання, те звичайне людське брудно-прекрасне почуття — заборонено йому довіку: тільки перше незаймане чуття й непорушна вірність домовині матері живитимуть через усі роки його дух. Вияв цього могутнього сконденсованого чуття і єсть його творчість».

Мати викликала пристрасну любов письменника. Відтак аналеротизм Нечуя-Левицького був, на погляд Підмогильного, виявом інфантильної сексуальності. «Переходом від аналеротичних рис у вдачі Нечуя-Левицького до тих його особливостей, що становлять наслідок його міцної фіксації на матері й нахилів до ідентифікації з нею (гомосексуальні нахили), — буде його підвищена любов до квіток». Те ж саме припущення підтверджують деякі інші риси Нечуя, як, наприклад, любов «балакати з бабами». Нарешті, любов до української мови та ідея про непотрібність російської літератури для українців так само, на думку Підмогильного, пов’язана з фіксацією на матері: «Через виключну фіксацію на матері ми маємо виключно суцільне перенесення його сублімованого libido на літературу. …Річ видима, для Левицького важила не література „взагалі“, а конкретна, писана мовою його коханої матері».

Стаття Підмогильного містила численні вразливі моменти,