Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

class="p1">– Ні! – Він дивився в підвал і кричав крізь шум. – Ні! Ні! Всіх постріляють! Ні! Стій!

Сіре Ґольдштайнове обличчя обернулося до нього. Його очі були мов два пласкі блискучі кавалки шиферу. Рот скривився з натуги.

– Не ховатися, – вимовив він, – утікати! На інший бік, там є вихід на вулицю!

Вернерові це було як удар у живіт. Він раптом затремтів. Тремтіли не руки чи коліна, глибоко всередині тремтіли жили. Бухала кров. Він знав, що втеча навряд чи вдасться, але сама лише думка була великою спокусою: утекти, вкрасти десь одяг і в колотнечі бомбардування зникнути.

– Ні! – Він думав, що шепоче, та, насправді, перекрикував шум. – Ні! – Він кричав не лише Ґольдштайнові, а й собі. – Не тепер, ні, лише не тепер!

Він знав, що це божевілля, бо поставило б під загрозу все досягнуте. Товаришів повбивають, десять за кожного, хто намагався втекти, кривава баня тут, у тисняві, нові обмеження в таборі, але темрява підвалу вабила й заманювала.

– Ні! – крикнув Вернер і стримав Ґольдштайна, а тримаючи його, і сам втримався.

«Сонце! – думав Левінські. – Це кляте сонце!» Воно все видавало. «Чого б його не розстріляти? Ти наче стоїш голий під гігантськими прожекторами, готова мішень для літаків. От би якась хмара надійшла, хоч на мить!» По його тілу текли струмені поту.

Стіни тремтіли. Десь поруч пролунав потужний вибух, і в його гуркоті повільно відвалилася п’ятиметрова частина муру з порожньою віконною рамою. Стіна впала на в’язнів, але збоку це здавалося не надто загрозливим. На ногах зостався лише чоловік, який опинився в порожньому чотирикутнику вікна, стояв і отетеріло роззирався. Не розумів, чого раптом він по пояс у руїнах, але й досі живий. Поруч із ним кілька разів з-під завалів сіпнулися ноги, сіпнулися і стихли.

Поступово тиск зменшувався. Спершу майже непомітно, немов послабилися скоби на мозкові й вухах. А тоді почала пробиватися свідомість, як слабке світло в шахті. Шум стояв і досі, та раптом усі зрозуміли: минулося.

Есесівці вилазили з підвалу. Вернер дивився на мур перед собою. Поволі стіна знову ставала звичайною осяяною сонцем стіною і розчищеним входом у підвал – звичайна стіна, вона більше не сміялася з нього і не затягала вихором темної надії. Під ногами далі бачив мертве бородате обличчя, ноги своїх засипаних товаришів. Вогонь стихав, і він раптом знову почув фортеп’яно. Вернер міцно стиснув губи.

Лунали накази. Врятований в’язень з віконної рами виліз із купи руїн. Його права ступня була викручена. Він стояв на лівій нозі і силкувався втримати рівновагу. Підійшов есесівець.

– Давайте! Витягайте їх з-під завалів!

В’язні заходилися відкидати будівельне сміття і каміння. Незабаром вони визволили усіх чотирьох товаришів. Троє мертві. Один іще живий. Вони його витягли. Вернер шукав допомоги. Він побачив, як жінка в червоній блузці виходить із брами. Вона не бігала в бомбосховище. Обережно несла миску з водою й рушник. Не переймаючись есесівцями, жінка з водою пройшла повз них і поставила миску поруч із пораненим. Ті розгублено поглядали один на одного, але нічого не говорили. Вона обмила обличчя в’язня.

Пораненого вирвало кривавим слизом. Жінка його змила. Хтось із есесівців засміявся. У нього було незріле, зібгане обличчя, з такими світлими віями, що бліді очі здавалися зовсім голими. Вогонь зеніток припинився. Тишу пронизало фортеп’яно. Тепер Вернер бачив, звідки лунав звук, – з вікна другого поверху крамниці колоніальних товарів. Блідий чоловік в окулярах досі грав на коричневому піаніно «Хор в’язнів». Есесівці криво посміхалися. Один постукав пальцем собі по чолі. Вернер не знав, чи чоловік грав, аби відволіктися від бомбардування, чи хотів досягти чогось іншого. Він вирішив думати, що це було послання. Завжди думав про краще, якщо в цьому не було ризику. Це полегшувало життя. Поприбігали люди. Есесівці діяли по-військовому, лунали команди, в’язнів формували в колони. Командир взводу наказав одному есесівцеві залишитися з мертвими й пораненими, а тоді скомандував бігти вулицею. Останні вибухи пошкодили укриття, і в’язні мали розібрати завал.

Кратер смердів кислотою й сіркою. На краю з відкритим корінням покосилося кілька дерев. Вирвана загорода з газону стриміла в небо. Бомба влучила не безпосередньо в укриття, а поцілила в нього збоку. Утворився завал. Аби розібрати вхід, в’язні працювали понад дві години. Розчищали сходинку за сходинкою перекошених сходів. Усі працювали так швидко, як лише могли, наче засипало їхніх товаришів. Іще за годину їм вдалося звільнити вхід. Крики і стогони вони чули вже задовго до цього. У підвал звідкись таки доходило повітря. Щойно вони зробили перший отвір, лемент посилився. В отворі з криком з’явилася голова, а одразу поруч із нею дві руки шкребли уламки, наче величезний кріт намагався вилізти на поверхню.

– Обережно! – закричав якийсь старший. – Усе може завалитися.

Руки продовжували працювати. А тоді голову втягли назад, і миттю з криком з’явилася нова. Але і її втягли назад. У паніці люди боролися за місце на світлі.

– Запхайте його назад! Вони пораняться! Спершу треба збільшити отвір. Штовхайте їх!

Вони запихали обличчя назад. Ті намагалися вкусити за пальці. В’язні кайлами роздовбували цемент. Працювали так, ніби йшлося про їхнє власне життя. А тоді отвір збільшився настільки, що перший зміг крізь нього пролізти. Це був міцний чоловік. Левінські одразу впізнав його – вусань з магазину колоніальних товарів. Він проліз на перше місце, штовхався і крехтав, аби вилізти звідти. Живіт застряг. Крики всередині посилились, вусань затемнював підвал. Його смикали за ноги, аби втягти назад у приміщення.

– Допоможіть! – стогнав він високим голосом, із присвистом. – Допоможіть! Витягніть мене звідси! Я хочу вам… я дам вам…

Маленькі чорні очі вилазили з круглого обличчя. Гітлерівські вусики тремтіли.

– Панове, допоможіть! Будь ласка! Панове!

Він скидався на тюленя в пастці, який умів говорити.

Вони вхопили його під пахви і врешті таки витягли. Він упав, підскочив і втік, не сказавши і слова. Дошкою вони розширили отвір та розступились.

Люди почали вилазити на поверхню. Жінки, діти, чоловіки – дехто метушливо, бліді, спітнілі, немов повсталі з мертвих, інші істерично схлипували, кляли й кричали, а тоді – повільно і мовчки – ті, кого не охопила паніка.

Вони бігли і лізли повз в’язнів.

– «Панове»! – прошепотів Ґольдштайн. – Ви це чули? «Будь ласка, панове!» Той тип мав на увазі нас…

Левінські кивнув.

– «Я дам вам…» – повторив він слова тюленя і додав: – …Нічого. Утік, як дика мавпа.

Він поглянув на Ґольдштайна.

– Що з тобою?

Ґольдштайн сперся на нього.

– Хіба не комічно?! – Він заледве міг дихати. – Замість того… щоб вони