Лев Миколайович Толстой - Війна і мир 3-4

взято, і слідом за тим, без нових боїв, не Росія перестала існувати, а перестала існувати шістсоттисячна армія, потім наполеонівська Франція. Натягти факти на правила історії, сказати, що поле бою в Бородіні залишилось за росіянами, що після Москви були бої, які знищили армію Наполеона, — неможливо.

Після Бородінської перемоги французів не було жодного не тільки генерального, але якоюсь мірою значного бою, і французька армія перестала існувати. Що це означає? Якби це був приклад з історії Китаю, ми б могли сказати, що це явище не історичне (викрут істориків, коли що не підходить під їхню мірку); якби справа стосувалася сутички нетривалої, в якій брали б участь малі кількості військ, ми б могли вважати це явище за виняток; але подія ця сталася на очах наших батьків, для яких вирішувалось питання життя і смерті вітчизни, і війна ця була найбільшою з усіх відомих воєн...

Період кампанії 1812 року від Бородінського бою до вигнання французів довів, що виграний бій не тільки не є причиною завоювання, а навіть і не є постійною ознакою завоювання; довів, що сила, яка вирішує долю народів, лежить не в завойовниках, навіть не в арміях та боях, а в чомусь іншому.

Французькі історики, описуючи стан французького війська перед виходом з Москви, твердять, що все у Великій армії було в порядку, за винятком кавалерії, артилерії і обозів, та не було фуражу для годування коней і рогатої худоби. Цій біді не могло зарадити ніщо, бо навколишні селяни палили своє сіно і не давали французам.

Виграний бій не дав звичайних результатів, бо селяни Карпо і Влас, які після вирушення французів приїхали в Москву возами грабувати місто і взагалі не виявляли особисто геройських почуттів, і вся незліченна кількість таких селян не везли сіна в Москву за добрі гроші, що їм пропонували, а палили його.

Уявімо собі двох Людей, що вийшли зі шпагами на поєдинок за всіма правилами фехтувального мистецтва: фехтування тривало досить довгий час; раптом один з супротивників, відчувши, що його поранено — зрозумівши, що це не жарти, а питання його життя, кинув шпагу і, взявши першого-ліпшого дрюка, почав орудувати ним. Але уявімо собі, що людина, яка так розумно використала найкращий і найпростіший засіб для досягнення мети, разом з тим, запалена переказами рицарства, захотіла б приховати суть справи і наполягала б на тому, що вона за всіма правилами мистецтва перемогла на шпагах. Можна собі уявити, яка плутанина і неясність виникла б внаслідок такого опису цього поєдинку!

Фехтувальником, що вимагав боротьби за правилами мистецтва, були французи; його супротивником, який кинув шпагу І взяв дрюка, були росіяни; люди, що намагаються пояснити все за правилами фехтування, — історики, які писали про цю подію.

Від часу пожежі Смоленська почалась війна, яка не підходила ні під які перекази про попередні війни. Спалення міст і сіл, відступ після боїв, удар Бородіна і знову відступ, пожежа Москви, ловіння мародерів, перехоплювання транспортів, партизанська війна — все це були відступи від правил.

Наполеон почував це, і з самого того часу, коли він у правильній позі фехтування зупинився в Москві і замість шпаги супротивника побачив піднятого над собою дрюка, він не переставав скаржитися Кутузову й імператору Олександру на те, що війна провадиться проти всіх правил (наче існують якісь правила для того, щоб убивати людей). Незважаючи на скарги французів про недотримання правил, незважаючи на те, що вищим по становищу руським людям здавалося чомусь ганебним битися дрюком, а хотілось за всіма правилами стати в позицію en quarte або en tierce, зробити майстерний випад у prime[404] І т. д., — дрюк народної війни піднявся з усією своєю грізною і величною силою і, не питаючи ні про чиї смаки і правила, з дурною простотою, але з доцільністю, не розбираючи нічого, піднімався, опускався і гатив французів доти, поки не загинула вся навала.

І добре не тому народові, що, як французи в 1813 році, відсалютувавши за всіма правилами мистецтва і обернувши шпагу ефесом, граціозно і чемно подає її великодушному переможцеві, а добре тому народові, який у хвилину випробування, не питаючи про те, як за правилами робили інші в таких випадках, просто і легко піднімає першого-ліпшого дрюка і гатить ним доти, поки в душі його почуття образи і помсти не заміниться презирством і жалістю.

II

Одним з найпомітніших і найвигідніших відступів від так званих правил війни є дії розрізнених людей проти людей, що тиснуться докупи. Такі дії завжди виявляються у війні, яка набирає народного характеру. Дії ці полягають у тому, що замість того, щоб ставати натовпом проти натовпу, люди розходяться нарізно, нападають поодинці і відразу тікають, коли на них нападають великими силами, а потім знову нападають, коли трапляється нагода. Це робили гверильяси в Іспанії; це робили горці на Кавказі; це робили росіяни в 1812 році.

Війну такого роду назвали партизанською і вважали, що, назвавши її так, пояснили її значення. Тимчасом такого роду війна не тільки не підходить ні під які правила, але й прямо протилежна відомому і визнаному за непогрішне тактичному правилу. Правило це говорить, що атакуючий повинен зосереджувати свої війська для того, щоб у момент бою бути сильнішим за ворога.

Партизанська війна (завжди успішна, як показує історія) прямо протилежна цьому правилу.

Суперечність ця виникає із того, що воєнна наука вважає силу військ тотожньою з їх кількістю. Воєнна наука каже, що чим більше війська, тим більше сили. Les gros bataillons ont toujours raison[405].

Говорячи це, воєнна наука схожа на ту механіку, яка, грунтуючись на розгляді руху тіл тільки відносно їх маси, сказала б, що сили їх рівні чи не рівні між собою, бо рівні чи не рівні їх маси.

Сила (кількість руху) є здобуток маси на швидкість.

У воєнній справі сила військ є також здобуток маси на щось інше, на якийсь невідомий х.

Воєнна наука, бачачи в історії незчисленну кількість прикладів того, що маса військ не збігається з силою, що малі загони перемагають великі, невиразно визнає існування цього невідомого множника і намагається відшукати його то в геометричній побудові, то в озброєнні, то — найзвичайніше — в геніальності полководців. Але підставлення усіх цих значень множника не дає результатів, згідних з історичними фактами.

А тимчасом досить тільки зректися неправильного погляду на дієвість розпоряджень вищих властей під час війни, що встановився на догоду героям, і ми знайдемо цей невідомий х.